Читати книгу - "Підняти вітрила!"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Веселі вигуки змусили й Акопа розплющити очі, і саме тоді, коли Гаїк виткнув чорняву голову з люка. Обидва брати спантеличено дивились один на одного, нарешті впізнали й кинулись обійматися. Потім стурбовано перезирнулися.
— Ти не втратив нічого? — спитав Акоп пошепки.
— Тільки два килими, коштовності цілі. А в тебе все ціле?
— Все. Загубилось кілька камінців, але фальшивих. А на ті, нешліфовані, ніхто навіть не глянув.
Щось у їхньому вигляді було від старих акул, хоч вони й не скидалися на цих хижаків, які чинять розбій у південних морях.
Поки вірмени перешіптувалися, Ісмаїл розповів про свої пригоди.
— Ми вже вирішили звільнитися від тебе, — сказав потім Антон. — Та оскільки ти поводився звитяжно… Ну, та ми марнуємо час. У тебе є щось поїсти, бо ми помираємо з голоду!
— Ви помирати зараз, а я помирати давно!
Антон подивився в підзорну трубу на берег. Між заснулими під сонцем пальмами виднілося кілька халуп.
— Це, мабуть, село Бір-Санже. Почекаємо вітру й подамося туди, роздобудемо чогось попоїсти. А поки що треба навести лад на палубі. Кіре Яні, я повертаю ваш корабель. І моя вам рада: не покладайтесь на нього, бо він уже гнилий, мов покинута в лісі колода, але сьогодні він робив десять миль на годину. За кружний шлях і за затримку, сподіваюсь, вам відшкодує ваш вірменин.
— І нам теж! — додав Герасім, оскалюючись.
Обидва брати перезирнулись і настовбурчились. Екіпаж кіра Яні покинув «Сперанцу». Аднана завагалась.
— Ти залишаєшся з нами, — Антон узяв її за руку. — Я обіцяв, що відвезу тебе додому в Марсель.
Очі дівчини засвітилися.
— Тоді… Тоді я заберу свої речі в мсьє Яні! — І, зіпершись рукою об парапет, вона перестрибнула на сусідню Палубу.
П'ятьох піратів, непритомних від голоду й спеки, витягли на палубу.
— Аз тими що будемо робити? — спитав Ієремія. — Залишимо для розводу кірові Яні?
— Ні. Поговоримо з ними з усіма разом. Тягни їх сюди. Бо інакше, дивись, утечуть і знову розплодяться!
— Ефенді Акопе, — звернувся до вірменина Ісмаїл султанською мовою, показуючи на один із килимів. — Це твій?
— Звичайно, мій!
— А скільки ти заплатив за нього?
— Десять фунтів!
— Ефенді Акопе, навіщо ти брешеш? Ти заплатив тільки три фунти!
— А це тебе стосується?
— Так, бо я хочу купити його й передати в Стамбул кіром Яні.
— Прошу! Я продам його за п'ятнадцять фунтів!
Герасім, який був поблизу, спустився в трюм, узяв килим і подав кокові.
— Тримай, Ісмаїле! Розрахуємося потім.
— Коли потім? — простогнав вірменин.
— Наберися терпцю, нам ще багато про що треба поговорити, але не зараз… Гей, хлопці, хлюпніть-но на цих розбійників по відру води, бо вони поздихають завчасу.
Пірати лежали на палубі майже безтямні, тому їх навіть не зв'язали, а просто кинули, мов стерво.
До Ісмаїла підійшов Мігу, тримаючи люльку в руках.
— Дядьку Ісмаїле, це ж ваша! Я її он там знайшов!
— Аллах-аллах! — радісно закричав кок. — Дуже хотіти тютюн!
Він одразу ж наповнив люльку й задоволено випустив дим, мов пароплав із труби. Отак відразу знайшлися і люлька, і килим, а це навіть більше, ніж можна було сподіватися будь-якому правовірному від аллаха!
Через дві години вітер, який досі віяв у Лівійську пустелю, знову повернувся, немов дивуючись, що кораблі й досі тут.
Задзвеніли якірні ланцюги, піднялись вітрила на щоглах, і «Сперанца» рушила вздовж берега…
У Бір-Санже обидва екіпажі побенкетували так, як не бенкетували вже давно, повеселилися в затінку пальм, запаслися провізією й водою — і за все це заплатили не гроші, а дали кілька сувоїв шовку, які Герасім узяв у рахунок оброку з майна Вірменіє, порівну від кожного, щоб не сердився жоден.
Біля самого берега було глибоко, тому якорі кинули за кілька сажнів на чисте, мов у гірському струмку, дно. На борту не залишилось нікого — та й навіщо залишатись, коли палубу видно мов на долоні, а Ієремія тут же зі своїм чудовим мушкетом? Тільки Ісмаїл, сповнивши свою службу кока, пішов спати в носову каюту, бо там йому було набагато краще, аніж на осонні, де галасують гяури.
Коли сонце хилилось до заходу, люди спустилися на берег, оточені засмаглими до чорноти дітлахами, сіли в шлюпки й попрощалися з африканською землею…
Розуміючи, що не можна буде втекти, Безбородий загнано озирнувся навколо.
— Капітане! — гукнув пірат до Антона Лупана. — Ти віддаси нас до рук правосуддя?
— А ти хотів би, щоб було інакше?
Безбородий мимохіть потер шию руками.
— Капітане, — задихаючись, сказав він. — Що тобі з того, якщо нас повісять? Відпусти нас…
При цих словах в обличчя Антона Лупана бухнула кров.
— Відпусти нас, мене й Гусейма, — правив своєї пірат, — і я скажу тобі, де француз.
— Який француз?
— П'єр Баян, твій друг!
Люди остовпіли, тільки очі їхні перебігали, нічого не розуміючи, то на капітана, то на Безбородого. Антон схопив пірата за барки, затремтівши:
— П'єр живий?
— Живий. І якщо ти мене відпустиш, я скажу тобі, де його знайти.
— Як можеш доказати, що ти його не вбив?
— Он він бачив! — Безбородий кивнув на Гусейма.
— А іншого свідка ти не знайшов? —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Підняти вітрила!», після закриття браузера.