Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"

— Пришліть сюди чергову. Хай Шепета посидить з Ніною. Дівчині нелегко. Зараз заснула після уколу.

— Зроблю, — з готовністю сказав начальник. — Я вам не потрібен?

— Можете йти, — відпустив його Великошич і звернувся до Шепети: — А ви не чули, коли розбили лампочку?

Шепета задерла голову до стовпа. Я й собі туди глянув. Під металевим абажуром порожньо.

— Чула, як дзенькнуло і в кімнаті пропало світло. Думала, що перегоріла. Таке часто траплялось, — сказала Шепета, ще дужче зчорніла з лиця і всохла у тілі.

Я переводив погляд з одного на іншого присутнього: на кожному обличчі печать заклопотаності й зосередження. На них ще не відбилось розгублення і співчуття, не впала чорна тінь чиєїсь смерті.

Я не наважувався заговорити при Шепеті. Торкнув слідчого за лікоть. Великошич повернувся до мене й насторожено подивився. Я очима показав, щоб одіслав Шепету. Сергій Антонович звів брови.

— Ви заступайте на зміну, — здавлено мовив до неї. — Ніна нескоро прокинеться.

Шепета боязко піднялася сходами, зникла за дверима. Великошич нагнувся до мене і тихо запитав:

— Де?

— У лісосмузі, кілометрів зо два звідси.

— Жива?

У мене не повернувся язик відповісти, так, як він мені про знайдені останки жінки на глинищі. Я заперечно похитав головою. Великошич наказав зв'язатись по рації з відділом, щоб викликали медичну карету і поставили машину на дорозі навпроти копиці. Лікар і техексперт пішли стежкою в лісосмугу, а ми обніжком. Слід помітний, але Байкал його не брав. Дощ зробив свою справу. І все ж ми пильно вдивлялися в траву, сподіваючись щось знайти.

— Він розбив лампочку, коли Дубовенко забігла в хату по географію, — мимохідь розповідав Сергій Антонович. — Вона любила читати про різні країни. Знала географію краще за Ніну.

— Куди вона збиралася їхати на відпочинок?

— У Крим, через три дні. Вперше в житті. Вона зустрічала і проводжала поїзди з далеких країв, а сама нікуди не вирушала. От і зібралась…

— Дубовенко була закутана в білу косинку з чорнильною цяткою на кінчику. Ніна ненароком доторкнулася пером, — пояснив слідчий.

На шляху до місця злочину ми нічого не знайшли. Прим'ята трава тяглася до міста. Вдруге я вже спокійніше дивився на Дубовенко. Потилиця розсічена чимось гострим. На білому, наче крейда, обличчі вираз тихої упокореності. Лікар повернув її на спину, чорний кітель розсунувся. Кремова блузка і сорочка спереду розірвані, на шиї й грудях синяки хижацьких укусів. Я відвернувся, подумавши: добре, що Шепета чергує, а Ніна спить.

— Звір, ох і звір! — скреготнув зубами Великошич.

На дорозі за лісосмугою засигналила машина. Я приніс ноші, і ми поклали на них Дубовенко. В тому місці колія вигиналась, і Шепета з блокпоста не могла нас бачити.

— Сходи прижени мотоцикла в кінець лісосмуги, а я пройдусь по сліду, — сказав Великошич.

Я вертався на полустанок дорогою, щоб не потрапити на очі Шепеті.

Як далі житиме Ніна? Я почувався винним у її сирітстві. Адже, коли б не розпочав розслідування, нічого не трапилося б. Досі ніщо не загрожувало її матері. А я, мабуть, наступив вовкові на хвоста. Хто ж Шмигло? Що він не вигаданий, я вже не сумнівався. І чомусь зринули в пам'яті останки тієї жінки, череп, розсічений на потилиці. Чи існував якийсь зв'язок між схожими ранами? Чи не одна і та ж рука? Запеклі злочинці завжди мають свій «почерк» вбивства. Черевики, Балюк… Невже Роман Гнатович знав Шмигла? Я перебирав його знайомих. Шмигла серед них не було. А чи мені відомі всі його знайомі?

Спробував, не заводячи мотоцикла, щоб не почула Шепета, викотити його по схилу на дорогу. Але земля розгрузла, і колеса майже не прокручувались. Мотор загув, і я мерщій вскочив у сидіння, розвернувся і додав газу. Вмить вихопився на шлях. Від'їхав з півкілометра й оглянувся — Шепета, вся в чорному, дивилася мені вслід. Як вонавитлумачить мій вчинок? Що скаже Ніні? В її стані зараз краще непевність, аніж правда.

Зупинився з краю лісосмуги. Окинув поглядом дерева — Великошич іще не прийшов. Дощ ущухав: краплини поменшали і прозорі скісні серпантини порідшали. Не знати звідкіля потягло тютюновим димом. Я пильніше оглянув дерева. Ген стояв Сергій Антонович у зеленій армійській накидці, його постать майже зливалася з листям кущів. Він задумливо курив, що траплялось у виняткових випадках. Я чекав. У пам'яті зринала жива Дубовенко, симпатична, життєрадісна жінка, з якою нещодавно розмовляв, і мені не вірилось, що вже ніколи її не побачу.

— Поїхали, Арсене, — Великошич важко опустився позаду мене на сидіння.

По дорозі до міста він більше не сказав ані слова. Лише час від часу гірко зітхав. Мене теж охоплював відчай.

У будинку ми розійшлися по кабінетах. Я не хотів заважати Великошичу. В моєму пахло запустінням і нежилим помешканням. Відчинив кватирку й сів за стіл. Перезріла вишня, зірвана в останній день напередодні відпустки, яку поклав у рівчачок календаря, побабчилась і зсохлась. Я почувався, ніби не залишав кабінету ні на день. Сергій Антонович мав рацію: відпустка вдома — не відпочинок, хоч усе робив для того, щоб мене не турбувати. Але я сам завантажився роботою. Інакше не міг. Колись відпочину. Попереду служби, як у мідного казанка.

Висунув шухляду стола, підняв на дні ріжок паперу. Здрастуй, Олю, привітався до фотокартки. Споглядав милі риси обличчя: падав перший сніг, і Оля, наставивши долоні й задерикувато сміючись, ловила зірчасті сніжинки. Які ми були щасливі!

Тоді в наші стосунки не вкралися моя потаємність та Олине ревнування. І до кого? Переді мною постала тоненька постать Ніни на дощі й вітрі, самотня, вбита горем, і пойняв сором за Олю. Напевне, коли дізнається, що дівчина зовсім осиротіла, мучитиме її совість.

Я почув, як клацнув англійський замок у дверях кабінету Великошича, і засунув шухляду. Сергій Антонович, шелестячи шкіряним одягом, зупинився коло вікна, заклав