Читати книгу - "Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов"

Хлопці засміялись. Справді, ситуація нагадувала розмову між Рубенсом і Ван-Дейком, коли відкинути те, що вона відбулася на триста років пізніше. Адже Рубенс жив наприкінці XVI і на початку XVII сторіччя.

— Пішли, — смикнув хлопців Альоша. — По собі знаю, коли за спиною стоять, не клеїться.

— Нічого, дивіться, — озвався Олійник. — Ви мені не заважаєте.

— Ні, ми краще підемо. До побачення… — і Альоша першим попрямував до виходу. За ним один за одним потяглися й інші хлопці. Біля хвіртки вони затримались.

— Що ж робитимемо? — повернувся Альоша до перерваної розмови.

— Хай кожний обміркує, а завтра зустрінемось в Альоші, — запропонував Вітя. — … Ой, забув! Мені не можна виходити. Приходьте краще до мене.

— Ну то як? — подивився Альоша на Володю. — Згоден відкласти до завтра?

— Ніяк не можу втямити, навіщо відкладати.

— В міліцію пізно… Шоста година, — втрутився Діма. — Там все одно нікого немає.

— А коли що-небудь станеться? — підвищив голос Володя. — Коли…

— Тсс! — зашипів Вітя. — Батько йде!

— Ох! — спохватився Діма. — Забалакався з вами, а мої, певно, уже вдома. — Широко розмахуючи руками, побіг уздовж вулиці.

— Ми ж не домовились! — гукнув йому навздогін Володя.

— Завтра буду о дев'ятій! — не зупиняючись, кинув Діма.

До хлопців підійшов Сахно.

— Як справи, молоді люди?

— Нічого… Спасибі… — відповів Альоша.

— Вітя, ти з товаришами довго не затримуйся. Зараз мама прийде, будемо обідати. Анатолій Максимович удома?

— Він там, — показав Вітя у сад. — Малює.

— Ну, я піду, — невдоволено сказав Володя: адже вони так ні до чого й не домовились.

— І я з тобою, — сказав Альоша.

— Завтра о дев'ятій, — нагадав Вітя й подумав, що час наближається до шостої і з хвилини на хвилину має бути Чернушкін… Ех, шкода, не розповів хлопцям про своє дивне знайомство. От би позаздрили!

— Чого зажурився, які проблеми виникли? — ласкаво спитав Сахно в сина.

— Я вдень познайомився з одним дядьком. Поглянув би ти, які він фокуси показує! Ось дав мені контрамарку в цирк і обіцяв зайти за мною. Тату, ти мене пустиш?

Поніманський дочекався, поки Шкарбун вийшов з фабрики, і наздогнав його.

— Гнате, де гроші для Чернушкіна?

— При собі немає. Поїхали в Ясне, там віддам.

Електричка була повна-повнісінька, і майже цілу дорогу вони простояли в тамбурі. Лише перед самим Ясним пасажирів значно поменшало, і Поніманський з Шкарбуном могли, не боячись сторонніх, поговорити відверто.

— Михайле Семеновичу, а чи не підуть наші гроші на вітер?

— Ти про Сергія Олександровича… Не думаю. Він не менш від нас зацікавлений.

— Та воно так… Але надто багато заправив. Треба було поторгуватись.

— Гадаєш, не торгувався? Піди домовся. Адже знаєш його. Копійки не вирвеш.

— І взагалі… — розвів руками Шкарбун.

— Що взагалі?! — розсердився Поніманський. — Що взагалі?

— Не гарячкуй. Річ не в самих грошах. Припустимо, привезе Чернушкін до мене на дачу Сахна. Що з ним робитимемо?

— У нас же пістолет.

— А сусіди? Ти що ж думаєш, у нас полігон, тир, цілісінький день бахкають…

— Не розумію, чого ти хочеш… Адже ревізор уже виявив пересортування, порушення стандарту, лекало в тебе забрали… Документи опечатали. Попадеш у міліцію — там жартувати не люблять.

— Вб'єш його — прийде інший. Адже документи все одно в них залишаться.

— Інший — не він. Ти на собі зазнав, який Сахно, до кожної дрібниці докопується… Акта він ще не написав: в нього на клаптиках помітки, хто в них буде розбиратись. Поки прийде інший, поки ознайомиться, а там подивимось. Гірше, повір, не буде. Та й для іншого ревізора наука.

— Зажди, зажди. Ми теж не ликом шиті. Тільки-но ревізора не стане, до нас візьмуться. Адже, сам кажеш, в міліції не дурні сидять. Зрозуміють, що до чого, кому вигідно ревізора вбити…

Контрпитання збентежили Поніманського, примусили замислитись.

Прогуркотівши на стрілках, електричка плавно зупинилась біля невеликого дачного вокзалу. Поніманський і Шкарбун вийшли на перон.

— Мишко, тут на станції добре пиво. Зайдемо?

— Куди тобі пиво? І так мало не луснеш.

Шкарбун різко повернувся і, не мовлячи й слова, зник у буфеті. Залишившись сам, Поніманський заклав руки за спину і нервово походжав, час від часу сердито поглядаючи у вікно буфету. Черга посувалася поволі. «Пиво п'є! — обурювався Поніманський. — А мені треба встигнути туди й назад, а там ще Тетеря хникати почне, з безглуздими запитаннями чіплятиметься…»

Відхекуючись, показався Шкарбун.

— Ходімо швидше! — почав підганяти Поніманський. Але той не відповідав і лише сопів.

Біля молочного магазину Шкарбун витяг з кишені сітку і буркнув:

— Я зараз.

Поніманський кипів від обурення. «То пиво, то молоко! Так я ніколи не виберуся звідси…»

— З-за дурної голови й ногам горе! — із злістю випалив Шкарбун, вийшовши з сіткою, набитою пляшками кефіру, молока й якимись пакунками. — І надала мені нечиста сила узяти Тетерю. Ти б тільки подивився, як він, сучий