Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

Поліцаї одностайно твердили, що Юренєв — жертва нещасного випадку, — не можуть же вони встежити за кожним, хто через свою власну необачність підставить голову під залізну балку. Але Миколка розумів, що батько якимсь чином зумів позбутися зрадника, а сам лишився поза підозрою.

Тільки б тепер ще чого-небудь не сталося до їхньої зустрічі. Вони остаточно про все домовляться, а там Миколка й Вітя вирушать до своїх.

Як вибратися з табору, хлопці вже придумали. Вони заберуться в машину, яка щодня ходить у сусіднє село по хліб. Вітя вже кілька разів їздив туди, і куховар охоче його відпускав. Він не любив трястися осінніми розмитими дорогами, — гляди, застрянеш десь у грязюці, а потім тюпай пішки по допомогу.

Крім шофера, в машині завжди їздили двоє солдатів або поліцаїв, які одержували в пекарні хліб, укладали його в кузов, а потім вилазили на нього просто в чоботях. Теплий хліб зігрівав їх, а те, що хлібини розплескувалися і бруднилися, не мало значення — ув'язнені все зжеруть.

Кілька днів тому сталося так, що єфрейтор довго не міг знайти другого чергового поліцая і, оскільки шофер уже лаявся, наказав їхати Віті. Той успішно справився з цим ділом. Відтоді поїздки по хліб стали Вітиним обов'язком. І хлопці вирішили: якщо на машині їздить Вітя, то чому на ній не поїхати й Миколці? Вони вирушать у село разом, одержать хліб, а коли повертатимуться, вискочать з машини на дорогу. Поки машина доїде до табору, поки їх спохватяться, поки вирішать, посилати за ними погоню чи ні, вони вже будуть далеко.

Ніч минула в тривожному чеканні ранку, а ранок — у ще тривожнішому чеканні часу зустрічі з батьком. «Чи прийде він? — тужливо думав Миколка. — А раптом щось станеться, раптом його арештують!»

Вернер кудись виїхав ще на світанні, і тому Ріхард виспався досхочу, а коли прокинувся, дав Миколці чистити зубним порошком мельхіорові ложки, виделки і ножі. Вернер любив, щоб у нього на столі все блищало.

Упоратися з двома приборами не так уже й важко, але Ріхарду тут же спало на думку полагодити зіпсований радіоприймач, і хоч Миколка на цьому зовсім не розумівся, все ж Ріхард примусив його сидіти за столом і дивитися, як він орудує викруткою. Понад усе Ріхард не любив самотності, а крім того, присутність хлопця нагадувала йому про далеку домівку.

А час минав. Годинник на стіні показував без чверті дванадцяту. Незабаром прозвучить обідній гонг! Що ж робити? Як утекти від Ріхарда? Хоч би справа яка, а то сиди і дивись, як він копирсається в різних деталях і дротиках…

На підвіконні лежала губна гармошка, на якій зрідка любив грати Вернер. Миколка підвівся, узяв блискучу від нікелю і оздоблену вигадливими вензелями вузьку плитку і підніс до губ. Гармошка тонко й сильно зазвучала. Миколка швидко провів нею по губах, вона зазвучала безладно. Хлопець раптом згадав вилицюватого німця в машині — той, мабуть, здорово вмів грати на цій штуці.

Ріхард скривився і похитав головою — не треба! Але Миколка знову з силою дунув у гармошку. Ріхард ляснув рукою по столу:

— Стій!..

А Миколка з відчаєм дув і дув у гармошку — будь, що буде! Інша людина на місці Ріхарда від такого концерту втратила б терпець. Але Ріхард мав міцні нерви, і тільки шия його бралася червоним. Нарешті, коли вищання гармошки стало зовсім нестерпним, він схопився, видер у Миколки гармошку, підбіг до дверей, штовхнув їх ногою і міцно ляпнув Миколку нижче спини.

Цього тільки й треба було Миколці. Він прожогом вискочив з хати. Якраз вчасно: гонг уже пролунав, і ворота в поле були широко розчинені. Боячись, що Ріхард стане його шукати, Миколка забіг за хлів і, вилізши на великий камінь, глянув на дорогу через тин.

Сніг, що випав минулої ночі, ще не розтанув. Він укрив поля до самого обрію, і тільки чорною рікою звивалася поміж пологими горбами роз'їжджена машинами дорога. Зараз по ній пробиралися люди, як завжди, низкою, держачи в руках виблискуючі металом бачки. Яка витончена у знущанні голова вигадала цей важкий і принизливий похід! Здавалося б, зовсім просто — поставити кілька термосів на машину і одвезти обід у поле. Ні, треба, щоб люди не мали жодної хвилини спокою, щоб їх виснажувала не тільки робота, а й голодне чекання.

Батько!.. Ось він підходить до воріт. Бачок несе у лівій руці, а правою швидко розмахує. Поспішає! Як жахливо, що не можна підбігти до нього, обняти обома руками за шию, поцілувати в колючу щоку!..

Цього разу Миколка йшов іншою стороною вулиці. Коли вони порівнялися, батько усміхнувся і підморгнув. Пройшовши в тому ж напрямку ще кроків двадцять, Миколка круто повернув назад.

Як гучно б'ється серце! Зараз повинно вирішитись найголовніше: чи зуміє він швидко й непомітно наздогнати батька. Але чому батько так поспішає? Адже до кухні лишилися лічені кроки…

Несподівано батько зупинився, обережно поставив бачок у грязь і, одійшовши трохи вбік, де було сухіше, став не кваплячись зав'язувати на черевиках шнурки.

Миколка вже був кроків за п'ятнадцять, коли він, нарешті, справився із шнурками, підняв бачок і, не оглядаючись, рушив своєю дорогою.

Чи залишилося що-небудь на землі?.. Так! Під грудочкою лежить папірець. Але як його взяти? Хто може поручитися, що за дорогою не стежать з вікна найближчої хати?.. Раптом під ногою хруснув шматочок скла від розбитої пляшки. Миколка підняв, глянув крізь мутний осколок на небо і відкинув його убік. Потім підняв ще якийсь камінець, погрався ним і теж швиргонув. І ось нарешті ще крок, останній крок — і папірець поруч!..

Як важко зробити звичайний рух — нагнутися і взяти папірець. Миколці здавалося, що хтось тільки й чекає моменту, коли він торкнеться цього зім'ятого папірця.

Миколка постояв, перевів дух,