Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей"

він узяв їх без зайвих слів. Будинок Седлі, де він пережив стільки щасливих хвилин, увесь був обліплений об’явами. Повертаючись до «Старого Слотера», де він зупинявся, коли приїздив до міста, Джордж бачив, як вони біліють проти місяця. Отже, цей затишний будинок замкнув свої двері за Емілією та її батьками. Де ж вони тепер знайшли собі прихисток? Думка про їхнє зубожіння дуже засмутила Джорджа. Того вечора він сидів у кав’ярні «Слотер» задуманий і, як зауважили його товариші, багато пив.

Трохи згодом туди зайшов Доббін і, побачивши Осборна, порадив йому не напиватися. Але той заявив, що йому з біса тяжко на душі, тому він і п’є. Коли ж Доббін почав допитуватися, чого йому тяжко, і недвозначно поцікавився, чи немає якихось новин, Джордж не захотів із ним розмовляти, хоч зрештою признався, що він страшенно зажурений і нещасний.

Через три дні після цього Доббін завітав до його кімнати в казармі. Осборн, підперши руками голову, явно пригнічений, сидів біля столу, на якому були розкидані папери.

- Вона… вона повернула мої подарунки... якісь нікчемні дрібнички. Ось глянь!

На столі лежав пакуночок, адресований добре знайомим почерком капітанові Осборну, а коло нього кілька речей: каблучка, срібний ножик, який він купив їй ще хлопчиком на ярмарку, золотий ланцюжок і медальйон з пучком волосся в ньому.

- Усьому кінець,- простогнав Осборн, і в голосі його забриніла гіркота й каяття.- На, Вілле, прочитай, якщо хочеш.

Він подав товаришеві коротенького листа, всього кілька рядків:

 

«Тато звелів мені повернути тобі ці подарунки, які ти дав мені в щасливіші часи, і пишу я тобі востаннє. Я думаю - ні, я знаю, що ти так само боляче відчув той удар, який упав на пас. І я сама звільняю тебе від твого слова, оскільки через лихо, яке нас спіткало, його неможливо дотримати. Я певна, що ти не причетний до нашої біди і не маєш таких тяжких підозр, як містер Осборн,- найгіршого з усього, що нам довелося зазнати. Прощавай, прощавай! Я благаю бога, щоб він дав мені силу витримати нашу розлуку і все інше і щоб завжди благословляв твої вчинки.

Е.

 

Я буду часто грати на фортепіано… на твоєму фортепіано, яке ти прислав мені».

 

Капітан Доббін мав дуже м’яке серце. Йому завжди було тяжко дивитися на дітей або жінок, яких спіткало горе. На думку, що Емілія десь страждає, покинута й самітна, серце його обливалося кров’ю. Він так розхвилювався, що, може, комусь його поведінка могла б здатися й негідною чоловіка. Він заявив, що Емілія - ангел, з чим від щирого серця погодився й Осборн. Той теж, згадуючи все своє життя, знов побачив перед собою Емілію, від самого її дитинства аж до останнього часу, таку милу, невинну, таку знадливу, просту, щиру, закохану й ніжну.

Ох, мука втратити все це, мати його й не вберегти! Перед Джорджем зринали тисячі любих його серцю сцен і спогадів, в яких він завжди бачив її доброю і прекрасною. Він червонів із сорому й каяття, бо його егоїзм і байдужість поряд з такою недосяжною чистотою здавалися ще огиднішими. На якусь хвилину приятелі забули про славу, війну, про все на світі і розмовляли тільки про Емілію.

- Де вони тепер? - після довгої розмови й довгої мовчанки запитав Джордж; йому й справді було соромно, що він і досі не дізнався про це.- Де вони? На листі немає адреси.

Доббін знав, де вони. Він не тільки послав їм фортепіано, але й написав листа місіс Седлі й попросив дозволу навідатися до неї. І бачився з нею, а також з Емілією, вчора перед своїм від’їздом до Чатема. Навіть більше: це він привіз той пакуночок і листа, що так схвилював їх обох.

Щиросердий Доббін побачив, що місіс Седлі не лише зраділа його появі, а й була дуже зворушена поверненням фортепіано, яке, на її думку, міг прислати тільки Джордж на знак своєї прихильності. Капітан Доббін не спростував помилки шановної дами, він із щирим співчуттям вислухав її скарги й нарікання, пожурився разом з нею, що вони все втратили й опинилися в злиднях, погодився, що старий Осборн повівся жорстоко й нечесно з своїм найпершим благодійником. Коли господиня трохи розважила душу, виливши з переповнених грудей своє горе, Доббін набрався сміливості й попросив дозволу побачитись з Емілією, яка, за своїм звичаєм, сиділа нагорі, і мати, хвилюючись, привела її вниз.

Вона була така бліда, і в погляді її світився такий відчай, що Доббін злякався, бо прочитав на тому застиглому личкові найзловісніші ознаки. Посидівши з ним хвилину чи дві, вона простягла йому пакуночок і сказала:

- Будь ласка, передайте це капітанові Осборну... думаю, що... що він здоровий... І дуже гарно, що ви прийшли відвідати нас... нам дуже сподобався новий будинок. А я...я, мабуть, піду вже, мамо, я себе погано почуваю.

З цими словами бідна дівчина вклонилася капітанові, всміхнулась і вийшла. Мати, ведучи її нагору, сповненими муки очима глянула на капітана. Але доброму хлопцеві не треба було таких благань. Він і так гаряче любив Емілію. Його мучили невимовний смуток, жаль, страх, і, вийшовши на вулицю після побачення з Емілією, віл відчув себе злочинцем.

Коли Осборн дізнався, що його приятель знайшов Емілію, він нетерпляче почав розпитувати про неї. Як їй, бідолашній, живеться? Яка вона? Що вона казала? Тоді приятель узяв його за руки і глянув йому у вічі.

- Джордже, вона вмирає,- сказав він і більше не зміг вимовити жодного слова.

 

 

У будиночку, де Седлі знайшли собі притулок, служила весела дівчина-ірландка. Вона щодня намагалася чимось допомогти Емілії, втішити її, та все дарма. Еммі була надто пригнічена і не тільки не відповідала їй, але й не помічала її ласкавих спроб.

Годин через чотири після розмови Доббіна з Осборном ця дівчина зайшла до кімнати Емілії, де вона сиділа, як завжди, із своїми листами, мовчки щось роздумуючи про ці свої маленькі скарби. Радісно й хитро усміхаючись, служниця спробувала привернути до себе увагу Емілії, але та навіть не підвела голови.

- Міс Еммі,- врешті мовила дівчина.

- Іду,- відповіла Емілія, не дивлячись на неї.

- Мені доручили...- повела далі дівчина,- тут є щось… тут хтось... ось вам новий лист...