Читати книгу - "Після кави, Абдул Рашид Махмуді"

Коли ти приходиш і йдеш,

твоє обличчя світиться,

усмішка не сходить із твоїх губ;

ніби весна вічна, і небо не знало дощу.

Візьми тоді мої вірші —

квіти зібрані з саду мого кохання.

Мої поцілунки положи на свою долоню і подмухай,

щоб пелюстка могла зачепитися за твоє волосся

або приземлитися тобі на щоку.

Він похитав головою: «Не зважай. Це краще, ніж написала та англійка з гострим язиком». Тоді поет повітряних віршів повернувся, щоб запевнити у своїх словах:

Ти проходив повз мене з початку весни,

а з початку весни я посилаю тобі пісні.

Тепер літо наближається з його гарячим подихом:

бережіть ці квіти, вони можуть засохнути від спраги.

Чи може поет бути сором’язливим юнаком, що стоїть на виході зі станції метро й чекає на прогулянку з коханою? Тоді він повинен бути в цьому фойє, чекати слушного моменту. Можливо, кохана стане біля колони пісень, щоб прочитати те, що він написав, і може, тоді він підійде до неї й привітається. Це був дивний спосіб наблизитися до людини, яку ти любиш. Але хто сказав, що для флірту повинні бути жорсткі правила? Він повернувся праворуч і ліворуч, бажаючи побачити закоханого поета, але вестибюль майже зовсім звільнився від пасажирів, і ніхто не з’являвся. Він ховається за однією з колон? Тоді витягнімо його зі схованки. Мідхат почав віддирати деякі вірші — один за одним — і клав їх у кишеню так, аби привернути увагу перехожих. Але ніхто не звертав на нього уваги.

Яким дивним був учинок поета, що писав свої вірші, обережно клеїв їх на стовпі, потім покинув і пішов, полишивши їх мотилятися на вітрі. Він почепив їх, щоб перехожі читали, брали, топтали, але йому було байдуже. Неначе це не мало до нього жодного стосунку. Важливо було, щоб вірші були складені й доступні людям, і не важливо, що буде потім. Так робили митці: створювали свої роботи й кидали їх у світ. Правда, вони сподівалися, що їхні твори стануть відомими й оціненими, але прагнення до слави не було головною мотивацією для творчості. Творчість була унікальною властивістю людини, яка становила частину її природи. Отже, творчість була інстинктом, як у випадку з бджолами, виробниками меду? Це було б неможливо, адже творчість не була якоюсь сліпою силою, і відбувалося це не за успадкованим та заздалегідь підготовленим шаблоном. Митець цілком усвідомлював, створюючи свою роботу й шукаючи її оптимальну форму. Людина була єдиною істотою, яка свідомо творила й за допомогою цього виходила за межі свого минулого і свого сьогодення, а також змінювала себе через них. У старі часи араби казали, що найсолодша поезія та, яка найбільш брехлива, і це правда. Хороший письменник не обмежувався своїм життєвим досвідом, навіть якщо він писав свою автобіографію. Йому доводилося вводити в оману, щоб досягти найкращого чи найяскравішого ефекту. І люди охоче приймали ці чудові гачки, бо творчість була частиною людської природи й змінювалася відповідно до меж здібностей кожної людини. Лише найвеличніші твори подолали неминучість загибелі й вислизнули з кайданів часу.

Щоразу, виникаючи, вони залишалися, доки існували люди, і вони зникнуть лише тоді, коли зникне рід людський. Мідхат дивувався: коли і як він написав великий роман? Було дивно, що з тих пір, як він звільнився для творчості, величезне бажання писати не послабшало. Ідеї та натхнення бурлили всередині, підштовхуючи до ручки та паперу. Чи мав він задовольнитися лише записом побаченого та різноманітних думок, на які надихав його Відень і які одного дня потенційно можна було б перетворити на матеріал для роману? Він би спробував... Але не потрібно поспішати. Була чаша, яку спочатку треба осушити до останку.

* * *

«Повітряні вірші» на мить відвернули Мідхата від неприємностей, але роздуми про безсмертя творчих робіт вивели на поверхню ще одну скорботу. Це нагадало йому той час, коли він написав свій перший роман під час першого візиту до Відня. Мідхат відмовився від кохання Сальви й покинув її, але через кілька тижнів у Відні почав відчувати докори сумління. У той час він жив у готелі, шукав хорошу квартиру, чекаючи з нетерпінням, щоб оселитися. Така можливість з’явилася, коли він знайшов квартиру в одному з сусідніх районів, оголошену за розумною ціною. Господар по телефону переконав його в перевагах, оскільки до міста потягом лише кілька хвилин, то це було зручно. Це була квартира його покійної матері й хазяїн запропонував підвести машиною на огляд.

Мідхат одразу вирішив залишити готель, тож зібрав речі й розрахувався. Хоча він не бачив квартиру і не хотів жити далеко від центру міста, але відкинув свої примхи, бо хотів оселитися за будь-яку ціну.

Побачивши, що йому пропонують, Мідхат занепокоївся.

Квартира складалася з однієї кімнати, з’єднаної з туалетом, душем і маленькою кухнею. Було темно, меблі зношені. Як же господар міг дозволити своїй матері жити в такій аскезі? Його очі обстежили місце: де ліжко? Власник зазначив, що ліжко не стоїть на підлозі, а прикріплене у вертикальному положенні та відкидається, коли треба лягати спати, а потім складається назад. Було зрозуміло, що таким чином хазяїн намагався створити якомога більше місця для сидіння та пересування по квартирі в одній тісній кімнаті. Мідхат вирішив погодитися на те, що було, спочатку тимчасово, а зрештою провів у квартирі всю зиму.

Закінчивши роботу, Мідхат не повертався додому, а відвідував уроки німецької мови й обідав у місті. Іноді він купував харчі додому й не виходив на вулицю до наступного ранку. Темрява наставала рано, і зима була суворою зі снігом і дощем. Діставшись до вокзалу, чоловік побачив на пероні трьох циган, що грали на скрипці та співали. Хоча їхні мелодії й пісні були сумними, вони, здавалося, стали доречним завершенням перебування в місті та слушною прелюдією до повернення додому в сірому, похмурому районі, де не було ані ліхтарів, ані магазинів, ані ресторанів, які б освітлювали шлях. На вулицях було порожньо, хіба що тут чи там хтось похилого віку спирався на ціпок. Квартира була холодною, волога осідала на стінах і меблях, центрального опалення не було.

Як стара жінка провела свої останні дні в цій оселі? Він уявляв, як вона сидить посеред кімнати в хустці на голові, захищаючись від холоду, потроху поринає в дрімоту, повіки заплющуються, і