Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

Із зали мене чи то вже чоловік, чи ще поки що наречений, виносить на руках. Я, звичайно, спробувала заперечувати й доводити, що можу і сама своїми ногами чудово дійти, куди треба. Але навіть для мене самої це все звучало зовсім непереконливо, а для Рока тим паче. Надто вже сильною була втома, що раптово повністю заволоділа мною.

А може, він просто хотів ще й таким чином своє право власності продемонструвати. Чи традиція у них така. Хто їх знає, цих куардів. Нехай несе, якщо йому так хочеться. Чи мені від того гірше.

– Ви відвезете мене назад у замок Шаєра? − цікавлюся я тихо, коли ми вже відходимо досить далеко від тронної зали. Крадькома розглядаю чоловіка, поки він зосереджено розмірковує про щось.

– Мені здавалося, ти вже досить освоїлася, щоб не викати мені, – з нотками невдоволення зауважує адамір. – Чи ти мене, як і раніше, сприймаєш чужим?

− Ем, ні, − здивовано здіймаю я брови. – У моєму розумінні звертатися на «ти» без дозволу, та ще й до особи вищого статусу, це прояв неповаги й зовсім невиховано. 

− Цікаво, − хмикає Рок, кидаючи на мене глузливий погляд. − Тобто весь цей час ти таким чином мені висловлювала повагу, а не намагалася тримати на відстані?

− Ну звісно, − зовсім уже розгублено киваю. Несподіваний поворот розмови, якщо чесно. – А у вас хіба не так?

− Не зовсім. Якщо не йдеться про підлеглих і слуг, для яких це є регламентованим, то зверненням на «ви» зазвичай підкреслюють відсутність близьких відносин і зв'язків.

− Ясно, − тягну я, задумливо колупаючи срібний ґудзик на його мундирі.

– Якщо тобі потрібний мій дозвіл, то я його тобі із задоволенням даю. Щобільше, наполягаю, − наказово так повідомляє мені чоловік. – І, відповідаючи на твоє запитання, ні, сьогодні ми залишимося тут. У Аріда ще є до нас питання. Та й тобі треба відпочити після слухання.

– Тільки відпочити? − настороженість зі свого голосу повністю прибрати не виходить. Та й марна це справа. Все одно зрозуміє. 

Якось раптово згадується, що я й досі відкрита книга для нього. Може й варто сховати свої думки та переживання зараз, коли слухання вже закінчилося, тільки він їх і так уже знає. Ловлю на собі задумливий погляд.

− Не тільки, Міє. І буде краще, якщо я зможу правильно оцінювати твою реакцію на мої… дії, – голос Рока звучить вкрадливо, багатозначно, зароджуючи хвилю жару, яка прокочується по моєму тілу.

А тим часом я вже починаю пізнавати той самий коридор, в якому знаходяться особисті покої адаміра.

Значить, злиття сьогодні таки має бути. Щось мені лячно якось стає. У чому воно хоч полягає? А то мої припущення всі суцільно постільного характеру.

Але спитати я вже не встигаю, тому що ми підходимо до потрібних дверей, а ті відчиняються, підкоряючись волі Рока. Він заносить мене до вітальні, двері зачиняються, і ми застигаємо посеред кімнати.

− Ти голодна? − м'яко цікавиться адамір, ставлячи мене на ноги. І перш ніж я встигаю відповісти, сам і відповідає. – Голодна. Я наказав подати нам вечерю, щойно закінчиться слухання. Зараз принесуть. Можеш поки що сісти, відпочити.

– Ви… ти знав, чим усе скінчиться? – підіймаю я на нього очі.

− Я розраховував на такий результат. І не схибив. Не помилився в тобі, – чую у відповідь вдоволене зізнання.

Ну так. Складно помилитись у тому, чиї думки читаєш. З губ сам собою зривається гіркий смішок. Я перед ним, як на долоні. Усі страхи, тривоги, сумніви та надії. Навіть ті, у яких я сама собі боюся зізнатися.

А він… що являє собою чоловік, з яким я тепер буду пов'язана на все життя? Що буде, якщо у нас не вийде нормальної сім'ї? Чи, якщо наші поняття нормальності різняться? Сумніваюсь, що у куардів передбачено розлучення. Відчуття пастки, що вже закрилася, стає занадто гострим.

− Якщо думаєш, як втекти від мене, розчарую. Це неможливо тепер, – Рок пригортає мене до себе. − Ти дала свою згоду. За нашими законами тепер ти моя.

− Річ? Батарейка?

Ні, це не докір. І навіть не істерика. Принаймні я дуже намагаюся так не думати. І тим паче не допускати в інтонаціях. Просто хочу знати, яку роль мені тепер належить виконувати. На що мене змусили погодитись?

− Моя жінка. Моя пов'язана. Дружина. Та з ким я вирішив розділити своє життя та силу, – беззаперечно карбує чоловік. Відсуває і, схопивши за підборіддя, змушує подивитися на себе. – Я знаю, що у вашому світі все відбувається по-іншому. Всі ці ваші танці навколо почуттів, кохання, готовності. Обіцянок, які не виконуються, обітниць, даних даремно.

− Не завжди так, − обурююсь я, намагаючись вивернутися з його рук.

− Можливо. Але здебільшого. Сперечатимешся? Виважено вибравши собі жінку, прийнявши рішення і давши шлюбні обітниці, куард їх дотримає. Сила змусить. Між пов'язаними може не бути почуттів, але жінка буде захищена, плекана й оточена турботою. Це закон.

− Ти хочеш сказати, що ви всі такі чудові? – скептично хмикаю, ховаючи своє сум'яття.

У очах чоловіка з'являються веселі іскорки.

− Ні не хочу. Не спокушайся. Ми корисливі. Розважливі. Жорстокі за своєю природою, але не позбавлені здорового глузду та прагматичності. Домагаємося цілей за всяку ціну. У нашому суспільстві правлять найсильніші. І нам доводиться чимало зусиль докладати, щоб зважати один на одного і не переходити межі. Тому й закони жорсткі. Щоб тримати у вузді кожного. Навіть адамірів та їх нащадків. Ти правильно порівняла нас із хижаками, Міє. Кожен із тих, хто був там у залі, ватажок своєї зграї. І своє вже ніколи не віддасть.

– І ти… – констатую я.

– І я, – киває він зі спокійним задоволенням.

І більше нічого додати не встигає – нас перериває делікатний стукіт. Рок відпускає мене і, перш ніж дозволити слугам увійти, накидає мені на плечі м'який пухнастий плед із ніжної білої вовни, взятий з одного з крісел.

Поки нам накривають стіл, я відходжу до високого вікна. Погляд прикипає до темного неба, на якому вже мерехтять холодні чужі зірки, а думки злякано скачуть довкола того, що я щойно почула. Чи здивована? Ні. Хіба що його словами про обітниці. Та й то не дуже. Відчувала, що з ними не все так просто.