Читати книгу - "Не дивись мені в очі, Наталі Ліон"

Далі ми прогулюємось біля пляжу, насолоджуючись шумом моря. Додому зовсім не хочеться. Я пропоную Марті поїхати до мене, випити вина, як в старі добрі часи. Але вона відмовляється, аргументуючи, що в неї ще справи в салоні.

 Марта дуже змінилась за ці два роки. Та  і я мабуть, теж. Але того вогнику, яким вона завжди запалював день, не було. Або я просто щось вигадала.

Ми прощаємось, обіймаємось і Марта сідає в таксі. Знову я залишаюсь сама наодинці зі своїми думками, які починають атакувати з новою силою.

Виявляється, вона знала, що Соколовський тут. Знала і мовчала. Цілих два роки. В голові не вкладається.

І він тут. Ходить десь вуличками, купається в морі, десь зовсім поруч. Цікаво, чи він знає, що я теж тут? От би побачити його. Зустріти десь несподівано. Глянути в очі…

Яка ж я, все таки, дурна. Життя нічому не учить. Він покинув мене, просто зник, залишаючи глибокі шрами на серці, а я раптом, захотіла його побачити.

Два роки жила без нього, і далі проживу.

Тиждень пробігає дуже швидко. Я займаюсь оснащенням офісу, майже цілі дні проводжу там. Робота кипить. Меблі розставлені, техніка підключена, все необхідне для роботи є. Все крім головного – персоналу.

Сьогодні приїздить батько. Він хоче допомогти мені з підбором кадрів. Звісно, я запевняла його, що впораюсь сама, але йому так безпечніше. Може, це і на краще. І мені буде не так сумно.

З Мартою ми більше не бачились, лише зідзвонювались декілька разів. Я відчуваю, що з нею щось відбувається, вона стала закритою, нервовою, не схожою на себе. А ще цей рожевий колір волосся…Не знаю, що і думати.

Я зустрічаю батька прямо під офісом. Він проїхав майже шість годин за кермом, а виглядав бадьорішим за мене.

Ми заходимо в приміщення і я проводжу невелику екскурсію офісом. Показую спочатку кабінети на першому поверсі, просторий хол, новенькі меблі. Здається, йому подобається, як все оформлено. Далі ми піднімаємось на другий поверх і прямуємо в мій кабінет. В мене тут все скромно, невеликий сірий стіл, шкіряне крісло для мене, і ще два стільці для відвідувачів. Акуратно розставлені теки з паперами стоять на високих  стелажах, які ще пахнуть деревом.

Батько все уважно розглядає і киває головою, погоджуючись, що я дарма часу не витрачала.

- Завтра я проведу першу співбесіду, - говорить батько, сідаючи в моє крісло. – Доволі зручне, - відмічає він.

Я сідаю навпроти на металевому стільці з м’якою оббивкою.

- Я б і сама впоралась, але якщо ти так хочеш, будь ласка, - навіть не думаю перечити я.

- В нас лишився тиждень до відкриття, ми повинні встигнути, - розмірковує батько, відкриваючи календар на комп’ютері.

- Тобто? Як тиждень? Ми кудись поспішаємо? – не розумію я. – Ти ж сам казав, що до підбору кадрів треба віднестить відповідально.

- Соколовський рознюхав, що ми відкриваємо філію в Одесі і вже працює над розширенням Інвесткапіталу.

Я відразу вловлюю його прізвище, але нічого не розумію. Тільки зараз до мене доходить, що якщо він тут, хто тоді керує його фірмою? Невже Євген?

- Тату, ти зараз говориш про Влада, чи його однофамільця?

- До чого тут Влад? – дивується батько. – Він давно відійшов від справ довіривши компанію своєму дядьку, - рівним тоном промовив він.

Оце так поворот. Батькові слова мене повністю оглушують. Значить таки правда, що Влад тут.

- Тобто, Юрій Дмитрович керує Інвесткапіталом? – перепитую я.

- Соколовський Юрій Дмитрович, - підправляє мене батько. – Ти з ним знайома? - кидає підозрілий погляд на мене.

В голові з’являються затуманені спогади нашого знайомства. Я згадую, як Влад відрекомендував мене своєю майбутньою дружиною. Саме з того дня в нас закрутились стосунки. Вірніше, ілюзія стосунків.

- Бачила, один раз, давно, - задумливо відповідаю. – То він хоче розширятися теж в цьому місті?

- Аякже. Щоб його чорти побрали! – обурюється батько і різко змінює вираз обличчя. – Тому нам треба поспішити, щоб він не зміг перебити наші плани.

- Тепер ясно. Не хвилюйся тату, ми встигнемо, - з азартом заявляю я.

- Я й не сумніваюсь, але ти його зовсім не знаєш. Він не дозволить тобі спокійно працювати. Знову почне вставляти палки в колеса.

Батько говорив так впевнено та спокійно. Мабуть, він добре його знав. Хоча, ми з ним ніколи не обговорювали його конкурентів.

- І що ти пропонуєш?

- Я приставлю до тебе охорону, - виголошує батько. – Є тут одна  надійна  фірма, порекомендував один хороший приятель. Приглянуть за офісом і за твоєю безпекою.

- Тату, ти серйозно? – округлюю очі. Ще за мною тільки не слідкували.

- Я повинен бути впевнений, що з тобою все гаразд. Мені так буде спокійніше і це не обговорюється.

Я не хотіла з ним сперечатися. Він все одно зробить так, як сказав. Тому, я погоджуючись кивнула головою і знову занурилась в себе. Не думала, що нове місто принесе стільки нової інформації про старих людей.

- Тату, можна дещо запитати?  - я пильно подивилась на батька, який уважно вдивлявся в монітор.