Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

— Чому ви подумали, що то Дафілд? — спитав Страйк, вирішивши, що Труді їх уже не почує.

— А кого ще Зозулька впустила б до себе о другій ночі?

— Наскільки добре ви знайомі?

— Достатньо добре — щоб знати, що то засранець,— Соме взяв свій м’ятний чай.— От нащо жінки таке роблять? Зозулька теж... вона була не дурна — власне, вона була дуже метка,— то що ж вона побачила в Евані Дафілді? Я тобі скажу,— провадив він, не чекаючи на відповідь,— то все та маячня про ображених життям поетів, ті нісенітниці про зболені душі, оте лайно собаче про геніїв, які аж настільки геніальні, що й митися не треба. Зуби почисти, чмо ти кінчене. Ти не Байрон.

Він аж гепнув склянкою об стіл і, підтримуючи правий лікоть лівою долонею, знову жадібно затягнувся цигаркою.

— Жоден чоловік з таким, як Дафілд, не миритиметься. Тільки жінки. Як на мене, то якийсь перекручений материнський інстинкт.

— Гадаєте, він здатен на вбивство?

— Та авжеж! — відповів Соме так, ніби то було очевидно.— Звісно, здатен. Усі ми, коли так подумати, на це здатні, тож чому Дафілд має бути винятком? У нього менталітет дванадцятирічного хулігана. Легко можу уявити, як він ото розлютився, влаштував істерику, а потім...

Рукою без цигарки він зобразив, як із силою когось штовхає.

— Я одного разу бачив, як він на неї горлав. Торік на вечірці після мого шоу. Я втрутився, сказав: ану на мене погорлай. Я, може, трішки педикуватий,— круглощоке обличчя Соме набуло рішучого виразу,— але проти того наркоші кінченого стати не побоюся. Він і на похороні її поводився як козел.

— Правда?

— Ага. Вештався там з ніякою пикою. Жодної поваги. Я сам наївся транквілізаторів, а то б сказав йому, що до чого. Вдавав, що вбитий горем, прикидайло мале.

— Ви ніколи не вірили, що то суїцид?

Дивні вирячені очі Соме втупилися у Страйка.

— Ніколи. Дафілд каже, що в масці вовка поїхав до дилера. Це що в біса за алібі таке? Сподіваюся, ти його розробляєш. Сподіваюся, тебе не засліпив його, бляха, зірковий статус, як ту поліцію.

Страйк згадав, що казав про Дафілда Вордл.

— Не думаю, що вони були такі вже засліплені.

— Тоді в них більше смаку, ніж я думав,— сказав на це Соме.

— Чому ви так упевнені, що це не самогубство? Лула ж мала проблеми з психікою, так?

— Так, але ми мали угоду, як Мерілін Монро і Монтго-мері Кліфт. Ми поклялися, що коли котрийсь із нас вирішить накласти на себе руки, то подзвонить другому. Вона б мені подзвонила.

— Коли ви востаннє з нею спілкувалися?

— Вона мені дзвонила в середу, коли я ще був у Токіо,— відповів Соме.— Дурепа, вічно забувала, що там вісім годин різниці; у мене була друга ночі, я поставив телефон на режим без звуку і слухавки не взяв; вона лишила повідомлення, але воно геть не суїцидальне. От послухай.

Він опустив руку в шухляду, натиснув кілька клавіш і простягнув мобільний до Страйка.

І Лула Лендрі заговорила Страйкові просто у вухо — близька, реальна, трохи охрипла — з модним псевдококнійським акцентом: «Як ти, котику? Маю шо тобі сказати, не знаю, чи тобі сподобається, але новина — бомба. Я така щаслива, шо просто не можу не поділитися, тому ти мені подзвони, окейчик? Чекаю не дочекаюся, цьом-цьом».

Страйк віддав телефон.

— Ви їй передзвонили? Дізналися, що там за новини?

— Ні,— Соме вкрутив цигарку в попільничку і негайно потягнувся по іншу.— Японці мене тягали по зустрічах; щоразу як я збирався її набрати, через часову різницю не виходило. Хай там як... гадаю, що я знаю, про що вона хотіла сказати, і мені б воно точно не сподобалося. Я вирішив, що вона вагітна,— Соме кілька разів покивав, тримаючи у зубах свіжу цигарку; потім узяв її у руку і додав: — Узяла й залетіла.

— Від Дафілда?

— Я сподівався, що ні. Я тоді не знав, що вони знову разом. Вона б не наважилася знову з ним зачепитися, якби я був у країні; ні, дочекалася, поки я полечу до Японії, сучка підступна. Вона знала, що я його ненавиджу, і до моєї думки дослухалася. Ми з Зозулькою були мов рідні.

— Чому ви вирішили, що вона вагітна?

— Якийсь такий там був тон. Ти сам чув — така радісна... Зозулька на таке була цілком здатна, та ще й чекала б, що я так само зрадію. Спаскудила б власну кар’єру, підвела б мене, а я розраховував на її участь у кампанії моєї нової лінії аксесуарів...

— Це про той контракт на п’ять мільйонів фунтів розповідав мені її брат?

— Так, і певний, що то Бухгалтер порадив їй витрусити з мене якнайбільше,— відповів Соме, раптово розгнівавшись.— Зозулька не стала б витягати з мене останній гріш. Вона знала, що кампанія буде фантастична, і якщо вона стане її обличчям, то і для неї це буде новий рівень. Усі її асоціювали з моїми речами; її прорив відбувся тоді, коли вона знялася для «Вога» у моїй сукні. Зозулька любила мої речі, любила мене, та коли люди досягають певного статусу, їм починають казати, що вони варті більшого,— і вони забувають, хто їм допоміг піднятися, і все, справа тепер тільки у грошах.

— Ви, мабуть, гадали, що вона варта п’яти мільйонів?

— О так, я фактично розробляв асортимент під неї, тож клята вагітність була б зовсім не до речі. А я легко міг уявити, як Зозулька очманіє, коли народить дитину і не захоче її лишати. Така вже вона була людина — завжди шукала, кого б полюбити, шукала сурогат родини. Ті Бристоу її спаскудили від душі. Удочерили її як іграшку для Івет, а то найстрашніша жінка на світі.

— Чому?

— Нав’язлива. Хвора на голову. Ні на мить не спускала з Зозульки очей, щоб та бува не померла, як хлопчик, на заміну якому її купили. Леді Бристоу вічно ходила на шоу і лізла всім під ноги, аж поки зовсім не заслабла. І ще той її дядько, який мав Зозульку за болото під ногами, поки вона не почала заробляти великі гроші. Отоді він її почав трохи поважати. Ті Бристоу знають ціну грошам.

— Вони — заможна родина, так?

— Алек Бристоу лишив не так уже й багато,