Читати книгу - "Серце дракона 1, Валентина Бродська"

Охоронці вже майже добралися до згарища, коли з лісу вискочив наполоханий кінь Яна. Мак спритно піймав Вороного за вуздечку і заспокоїв тварину.

Чоловіки зрозуміли, що Ян потрапив в халепу, тому хутко з'їхали на узбіччя, зіскочили з коней і заховали їх серед ялиць, що росли поруч з трактом. Швидко і безшумно пробираючись серед дерев і густого підліска, друзі вийшли в тил розбійникам. Вони здогадалися про наміри Яна, тому вирішили не втручатися. Коли злодії повели їхнього товариша стежкою, що ховалася серед густого чагарнику, охоронці схопили Ванса і Микулу, які виявилися худющими підлітками, майже дітьми.

- Оце то розбійники, кістки та шкіра! Ще молоко на губах не обсохло, а вже стали на слизьку доріжку! - сердито бурчав Гор, закидаючи зв'язаних дітей на Вороного.

- Так там і дорослі - одна голота! І як тільки від холоду не закоцюбли?! Не з доброго життя вони лісами бродять, - зауважив Мак.

- Якби там не було, треба попередити караван! Я забираю молокососів з собою, думаю, що вони багато цікавенького розкажуть, а ти підстрахуй Яна.

- Може почекаєш мене з новинами?

- Ні, вже сутеніє, путь не близька! 

Гор міцно ув'язав полонених, щоб не впали з коня і сам заскочив в сідло.

- Стій, забери і мого Коржика, не хочу одного в лісі залишати, адже завтра знову побачимося!

- А як треба буде швидко накивати п'ятами? - з кривою посмішкою запитав Гор.

- Щось придумаю, не звикати.

Мак забрав свою зброю з коня і погладив тварину по загривку. Він кивнув на прощання другові і зник серед дерев.

Ян ледве плівся, похитуючись, але командир час від часу штурхав його в спину. Таке прискорення допомагало ненадовго. Розбійники йшли гучно, про щось теревенили і сміялися. Вони були задоволені, що так легко виконали завдання ватажка. Мак швидко наздогнав ватагу і тепер йшов позаду на безпечній відстані.

Стежина вивела на широку галявину, яку штучно розширили в декілька разів. Що Маку не сподобалося, так це чималі армійські намети, які півколом розмістилися на притоптаному снігові. На повалених стовбурах столітніх дубів сиділи люди, схожі більше на військових чим на розбійників. "Хоча одне одному не заважає", - подумав Мак. Вони їли вариво з пузатих казанів, що ще парували над вогнищами і тихо розмовляли між собою. Ніхто й не звернув уваги на голоту, що вела з собою Яна.

Командир схватив полоненого за шкірку і розмашистим кроком повів до центрального намету.

- Гей! Куди преш, йолопе! - викрикнув один з військових.

Командир обернувся і з ненавистю подивився на крикуна. Він міцніше скрутив в кулаці Яновий камзол, і вдавано спокійно відповів:

- Піймали гінця! Пан начальник велів негайно про це повідомити.

Військовий піднявся і впритул підійшов до командира. Бритоголовий здоровань з жорсткими рисами обличчя був значно вищий за розбійника. Він витріщив свої рибячі очі і бризкаючи слиною гаркнув:

- Повідомити, йолопе! А не вдиратися до намету! Чому полонений не зв'язаний?!

- Так він опору не чинив. Я його разок приклав, так він ледь не скопитився, - зніяковіло виправдовувався командир.

Військовий вихватив безпорадного Яна з рук розбійника і штовхнув в бік товаришів, наче той нічого не важив.

- Зв'язати! - наказав, і звернувся до командира:

- Забирай свій збрід і валіть в село худобу порати!

- Так, а як же? Я маю доповісти, пану начальнику…

- Досить мимрити! Він зайнятий! Шльондри з твого села так і лізуть до його намету!

Військові, що спостерігали за розмовою грубо заржали і почали відпускати масні жарти на цю тему.

В цей момент полог палатки відкинувся і надвір випхали заплакану, розпатлану дівчину.

Командир перевів на неї погляд і завмер. Не вірячи своїм очам, прошепотів:

- Маніжо, дитинко, що ти тут робиш?

- Тату, татко, таточку!

Дівчина, ридаючи, кинулась в обійми розбійника.

З намету, з грацією тигра, вийшов ватажок. Це був зрілий чоловік середнього зросту, жилавий, з незграбними рисами обличчя. Він хижим поглядом, ніби вичікуючи, подивився на командира. 

Той легенько відштовхнув дівча в бік односельчан. А сам з налитими кров'ю очима, ревучи як поранений бик, кинувся на начальника.

- Ти, покидьку, обіцяв мені, що не чіпатимеш мою сім'ю! - прокричав він, карбуючи кожне слово, і замахнувся кулачищем на кривдника.

Ватажок з легкістю блокував удар і схватив розбійника за горлянку. 

- Ти кого покидьком назвав, паскудо? Нічого твоїй малій не сталося, пообжимав трохи, щоб знала, як лісами до чоловіків шастати. Але наступного разу я таким благородним не буду!

На цім слові він з огидою відштовхнув від себе командира. Той не встояв на ногах і гепнувся на сніг. Начальник підійшов до розбійника, схватив його за грудки і поставив навколішки. 

- Щоб завтра пообіді ти і твої селюки були біля згарища! Організуєш супровід каравану до села, і далі, як домовилися. І, молися, щоб все пройшло, як по маслу! - наказав він, обводячи важким поглядом всіх селян, ніби звертався до кожного з них.

"Розбійники" пообіцяли все виконати і хутко покинули табір. Начальник якийсь час мовчки дивився в бік стежки, допоки не стало геть тихо.

- Зграя недоумків! - зло промовив він, сплюнувши на землю.

- А я б розважився з тією кралею, раз тобі не до смаку! - хтиво помріяв бритоголовий, підійшовши до ватажка.

- Ось зірвемо куш, тоді бери будь-яку дівку в селі, хоч десяток, а цю я залишаю собі. Чув? Всі чули!? - звернувся ватажок вже до вояк.

- Так!

- А нам можна буде розважитись? - запитав несміливо рудий військовий.

- А чому ж ні? Всім можна! Виріжемо наступної ночі караван, і гайда до дівок! Покажемо їм, хто такі справжні чоловіки! А на ранок все село має згоріти, як та корчма при дорозі!

Солдатня голосно залюлюкала в передчутті наживи, крові та насилля.

- А селяни? - почувся чийсь голос.