Читати книгу - "Викрадена перевертнем., Галина Курдюмова"

Жінки поступово заспокоювалися, хоч усмішки і не сходили з їхніх прекрасних обличь. Вони раптом дмухнули одна на одну, повністю висушивши одяг та волосся після крижаної купелі. Потім одна з них, наймолодша на вигляд, дмухнула на мене, після чого я перестала тремтіти, відчувши себе повністю сухою і навіть зігрітою, ніби випила склянку грогу. Я мимоволі помацала своє волосся, м'яке і шовковисте, ніби вимите з дорогими бальзамами та кондиціонером. Дякую звичайно...

Але замість «дякую» я нахмурила сердито брови (заодно перевіряючи, як рухаються м'язи обличчя після вимушеної бездіяльності) і видала:

- І що далі?

Жінки засміялися, а та, що стояла навпроти мене, тільки шмигнула носом і поклала мені на плечі долоні:

- Так ось яка ти... Ну, привіт, родичко!

- І вам не хворіти, - я в обійми кидатись і плакати від щастя не поспішала. – Яка я вам родичка?

- Та найпряміша! Тільки чого ми тут товчемося? Давайте обговоримо все за круглим столом!

Що ж, поки нічого поганого мені не загрожує, послухаємо, що нам треба «обговорити».

Ми пройшли коридорами в простору їдальню, що зовсім не нагадувала старовинний замок, як та зала з криницею. Тут було затишно і сучасно, стіни пофарбовані в ніжний фіалковий колір. Вікна звичайні, пластикові, прочинені для провітрювання, витончені шафки з антикварним посудом по одній стіні. І, справді, круглий стіл у центрі. Мене посадили на один із стільців з високою різьбленою спинкою, але сучасною подушечкою на сидінні. «Родички» заметушилися, виносячи з дверей, протилежних тим, через які ми увійшли, столові прилади та страви. Незабаром був організований пристойний сучасний стіл з ковбасною та сирною нарізкою, бутербродами з печінкою тріски і крихітними канапками з чорною ікрою. Картину довершували фарфорові філіжанки з ароматною кавою.

Непогано для початку.

Я взяла канапку, підсунула до себе чашку, багатозначно обвела очима присутніх:

- Я слухаю.

- Непривітна, - надула губки жінка з округлим милим личком і вогненно-рудим волоссям.

- А ти якою була б, Люціє, якби тебе ось так викрали? - махнула на неї рукою та, яка виглядала молодшою ​​за всіх.

- Ти маєш рацію, Флоро, дівчинка перелякана, але тримає себе в руках і навіть хорохориться, як горобчик перед бійкою! Наша кров! - Третя жінка була чорнявою, з темними глибокими, немов вир, очима і дивовижною усмішкою.

- Тоді введи її в курс справи, Таміло, - запропонувала Флора, підсуваючи до мене цукорницю. - Ти з цукром п'єш? А вершки додати? Не соромся, ми повинні знати твої смаки та уподобання, адже нам тепер жити разом.

Ось як?! «Жити разом» вже означає, що я житиму, що тішить. Але чому ми маємо жити разом?

- Ми тебе врятували від перевертнів! – Люція, не чекаючи моїх «уподобань», хлюпнула в мою чашку вершків і насипала дві ложки цукру.

- Не з цього треба починати! - зупинила її Таміла. - Давайте з самого початку!

- Ми – відьми! - пискнула Флора, ховаючи сміх за чашкою.