Читати книгу - "Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося"

обрав травичку замість мене, школярки, я просто й собі почала покурювати, щоб притлумити страждання. Не могла перемогти, тому приєдналася. Коли мої батьки розлучили мене з сестрою, то скерувала весь свій гнів проти мами. Я просто не могла собі дозволити помічати тріщини на латах єдиного дорослого, що певним чином захищав мене. Щораз, коли він мене розчаровував, я це просто ковтала, глибоко закопуючи та вкорінюючи гірке відчуття невиправданих сподівань. Як неймовірний акт божевільного оптимізму, я й надалі сподіватися, що одного дня мій тато перетвориться на турботливого батька, що завжди поруч. На такого, як я завжди мріяла.

Замість того, щоб уже дорослою повстати проти нього або просто забити, збагнувши, що сподіватися на щось хороше від мого тата не варто, я намагалася виправдати всі очікування, які він мав щодо мене, і робила все, щоб «уберегти» його від усвідомлення того, ким я насправді була. О ні, я ж не була амбітною, емоційною, чутливою, пристрасною, креативною дівчинкою, яка потребувала, щоб мене обіймали і тримали за руку. Де там. Як на мого татка, я була пробивна, прагматична, підприємлива тітка, цілком здатна про себе подбати. Силувалася ніколи не плакати, бо він усе життя повторював: «Я не можу бачити, як ти плачеш». Тож я й перетворилася на людину, яку мій тато міг бачити. Ти теж так чиниш? Приховуєш щось задля комфорту інших? У двадцять дев’ять, на четвертому році моєї експедиції у світ турботи про себе і нарешті прозрівши достатньо, щоб побачити й, можливо, лише можливо, дай милостивий Боже, — щоб зцілити свої найглибші рани, я зрозуміла, що маю чимало незакритих проблем із татом. Що чіткіше це бачила, то незатишніше почувалася поруч із ним. Коли повернулася до Лос-Анджелеса, ми з татом розпочали традицію спільних недільних вечерь. Теоретично це мусило б мати такий вигляд: «О, як же чудово, татко тебе любить», та насправді, щойно ми сідали разом до столу, я відчувала, як шкіра палає на мені, й була готова тієї ж бісової миті сторчголов кинутися з краю урвища в озеро на дні каньйону. Здається, я була добряче накручена. Кожна дрібничка могла мене завести. Якщо він мільйонний раз розповідав мені, як рік прожив із собакою на вершині гори, харчуючись самими хотдогами, я пирхала: «ЗНАЮ, ТАТУ, ЦЮ ІСТОРІЮ Я СТО РАЗІВ ЧУЛА!» Якщо він скаржився на політику, я переривала його: «ТАТУ, КРАЩЕ НЕ ТРЕБА!» Попри те, що я вже була доросла жінка, психуючи отак, намагалася достукатися до тата як п’ятирічка. Як воно часто буває, в цілком підступній віковій метаморфозі, старіючи, мій тато став значно м’якшою версією себе колишнього, натомість я заледве стримувала гейзери роками тамованих емоцій, що проливалися тепер на поверхню моєї свідомості.

Якось в неділю я забирала його на чергову жахливу вечерю, й він видавався цілком угашеним. ФУ. СЕРЙОЗНО, ТАТУ?! Я спостерігала, як він смикає дверцята автівки, які насилу відчинив самостійно. Нарешті ввалився, а насправді — впав, на переднє сидіння. Та йому не вдавалося затягти в авто праву ногу. Зрештою він вчепився рукою за штанку і затяг її руками. «Тату, ти знущаєшся?» — спитала я, почуваючи біль/гнів/приниження/сум… серце мало не випало з моїх грудей. ЧОМУ МЕНІ НЕ ПЕРЕПАЛО БАТЬКА, ЯКИЙ БИ НЕ ОБДОВБУВАВСЯ ПЕРЕД НЕДІЛЬНОЮ ВЕЧЕРЕЮ? Він гиготнув собі під ніс, і я сприйняла це за дуже тривожний і жорстокий знак. Що в цьому було смішного?

Коли ми дісталися до ресторану, я була готова негайно ж забратися звідти. До сраки це все, подумала я. Якщо йому забракло совісті бути при відносній тямі на вечері, то чому я мушу з ним їсти? Кельнер підійшов до нас, щоб прийняти замовлення. Я побачила, що мій тато ворушить губами, але слова йому не давалися. Він блукав поглядом десь під стелею ресторану, ніби намагався вичитати їх там. О Господи Боже, що за лайно, тільки не це! Тато був не вгашений. З ним коїлося щось значно гірше і небезпечніше. Я прожогом підхопилася з крісла, наказала офіціантові витягати тата з ресторану слідом за мною, а сама рвонула до авто.

Ми мчали вулицями Лос-Анджелеса до лікарні. Тоді я не мала жодних емоцій, я була зосереджена на тому, щоб дістатися до лікарні НЕГАЙНО/десять хвилин тому/ЧОМУ-МИ-ДОСІ-НЕ-ПРИЇХАЛИ?! Тато, майже нездатний говорити, спромігся вичавити: «Мені шкода». Я поглянула в його збентежені очі, аж раптом відчула до нього більше співчуття, ніж за все попереднє життя. «Не вибачайся, тату! Все буде добре, це не твоя провина. Ми їдемо до лікарні». Я поклала руку на його плече і вже не забирала її.

У приймальні швидкої мене засипали запитаннями, на які я не знала відповіді. «Яка ваша родинна медична історія?», «Чи траплялися інсульти?», «Ваш тато нещодавно не потрапляв у ДТП?», «На які препарати він має алергічну реакцію?», «Які ліки він зараз приймає?», «Чи прийняв якісь ліки цього вечора?». НЕ ЗНАЮ, мені було так ніяково, аж хотілося кричати. Я не знала! І я не мала кого запитати! НІКОГО НЕ БУЛО, ВІН — УСЯ МОЯ СІМ’Я, ЯСНО, ШАНОВНА МЕДСЕСТРО? І дякую, шановна Медсестро, ви єдина, хто може нам зараз допомогти. Будь ласка, скажіть, що коїться?!

Ніч була нескінченна. Здавалося, ми все життя простирчимо в тому приймальному покої, але жодних відповідей так і не дочекаємось. О другій ночі новий лікар, можливо, п’ятий, що прийшов на нас глянути, знову запитав, чи мій тато не потрапляв нещодавно в ДТП. «Гм, гадаю, що він сказав би мені, але я не впевнена», — зізналась я. «Що ж, якусь черепно-мозкову травму ваш тато нещодавно точно мав. Можливо, від падіння або через ДТП, щось таке. У нього субдуральна гематома». ГОСПОДИ, А МОЖНА АНГЛІЙСЬКОЮ, БУДЬ ЛАСКА, ДЯКУЮ?! «У нього мозкова кровотеча. Він потребує негайної операції на мозку». ОПЕРАЦІЇ НА МОЗКУ??? «Є якісь інші варіанти? Я можу почути думку ще якогось лікаря?» — наївно допитувалась я. Трагічним тоном, який досі чула хіба в медичних серіалах, лікар відповів: «Не буде інших думок, оперувати необхідно просто вже. Якби ви трошки запізнилися, ваш тато вже був би мертвий».

Тато заледве розумів, що діється, тож головною була я. І мій мозок просто вибухав. ЧОМУ ПОРУЧ НЕ БУЛО ЖОДНОГО ДОРОСЛОГО, ЩОБИ ВЛАДНАТИ ЦЕ? Та часу на роздуми я не мала, потрібно було вирішувати. Я підписала два мільярди документів. Залишила свої підписи на всіх горизонтальних лініях світу. Ставила нескінченні запитання про те, як триватиме операція, що очікувати за «успішного перебігу», які ризики супроводжували цю процедуру, я записувала пояснення лікаря голосовими нотатками на свій айфон. Так я не мала б випустити з уваги жодної важливої деталі. Я навіть наґуґлила все, що можна, про кожного лікаря та медсестру мого тата[43]. Медсестри відвели нас до палати, де тато мав відпочивати перед операцією. Поки він лежав у ліжку, я сиділа поруч на холодному лінолеумі, тримаючи його руку. Поруч був стілець, але в цьому інтенсивно-зосередженому стані стілець мені чомусь видавався надмірною розкішшю, так, ніби сівши на нього,