Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Тріумфально-зраділий вираз Елгокарового обличчя змусив Далінара всміхнутися. Тепер цей хлопчина як ніколи потребував перемог. Навіть невеличкі вікторії підуть йому на користь. Спрени слави — схожі на крихітні прозорі кульки золотавого світла — одним за одним з’являлися довкола нього, принаджені відчуттям успіху. Благословивши свою забарність, Далінар ухопився за руку короля, і той підтягнув його вгору. На верхівці цієї природної вежі було якраз достатньо місця для них обох.

Важко дихаючи, Далінар поплескав короля по спині, і метал дзенькнув об метал.

— У нас вийшло й справді гарне змагання, Ваша Величносте. І ви гідно виступили на ньому.

Король засіяв. Його золота Сколкозбруя виблискувала на полудневому сонці. Він підняв забрало, оголивши світло-жовті очі, орлиний ніс і чисто поголене обличчя, що здавалося майже занадто привабливим — із повними вустами, широким чолом і вольовим підборіддям. Ґавілар теж колись так виглядав — допоки йому не зламали носа, а підборіддя не вкрив той відразливий шрам.

Унизу під їхніми ногами до стрімчака підскакали солдати з Кобальтової гвардії та дехто з Елгокарового почту, включно із Садеасом. Його обладунок виблискував червоним, проте він не був повноцінним Сколкозбройним — Збрую він мав, а от Сколкозбройця бракувало.

Далінар звів очі. З такої височини він міг охопити поглядом широку смугу Розколотих рівнин, і на мить у нього з’явилося дивне відчуття дежавю. Йому здалося, ніби він уже стояв на верхівці цього зручного спостережного пункту й дивився вниз на пересічений ландшафт.

Та ця мить одразу ж сплила.

— Онде, — сказав Елгокар, вказуючи рукою в золотій латній рукавиці. — Я бачу кінцеву мету нашого походу.

Долонею прикривши очі від сонця, Далінар угледів велике матер’яне шатро за три плато від них, над яким майорів королівський прапор. Туди вели широкі стаціонарні мости: вони були порівняно близько до алетійського боку Розколотих рівнин, стояли на тих плато, що контролювалися людьми самого Далінара.

Здоровенний прірводемон, що водився тут, мусив би стати законним трофеєм Далінара, і саме він мав привілеєве право полювати на нього.

— І знову виявилася твоя правда, дядьку, — сказав Елгокар.

— Стараюся, щоби це ввійшло в мене у звичку.

— Гадаю, мені нема за що тебе винуватити. Хоч вряди-годи я й можу здолати тебе на перегонах.

Далінар усміхнувся:

— Я немов повернувся в молодість, коли ганявся отак за вашим батечком через якесь сміховинне парі.

Губи Елгокара стислися в тонку лінію, і спрени слави зникли. Від згадок про Ґавілара він похмурнів, підозрюючи, що порівняння з попереднім королем були не на його користь. І, на жаль, почасти мав рацію.

Далінар поспішливо повів далі:

— Ми, напевно, скидалися на десяток дурнів, коли отак ринулися в невідомість. Було б дуже непогано, якби ви завчасно мене попередили, і я підготував би вашу почесну варту. Адже тут зона бойових дій.

— От іще! Ти занадто переймаєшся цим, дядьку. Паршенді роками не підходили аж так близько до нашої сторони Рівнин.

— Що ж, дві ночі тому ваша безпека й вас тривожила.

Елгокар голосно зітхнув:

— Скільки разів я маю пояснювати тобі, дядьку? Я не боюся зіткнутися віч-на-віч із ворожими солдатами, якщо в моїй руці Сколкозброєць. Ти маєш захищати мене від тих, кого вони можуть підіслати потай, коли довкола темрява й тиша.

Далінар промовчав. Елгокарова знервованість — навіть параноя — щодо гіпотетичного замовного вбивства була непоборною. Та хто би став докоряти йому після того, що трапилося з його батьком?

«Прости мене, брате», — подумав він, як і щоразу, коли згадував про ніч Ґавіларової загибелі, смерть наодинці з убивцею — адже поруч не виявилося брата, щоб захистити його.

— Я розібрався в тій справі, як ви й просили, — мовив Далінар, женучи геть неприємні спогади.

— Справді? І що ж ти з’ясував?

— Боюся, небагато. На вашому балконі не було сторонніх слідів, і ніхто зі служників не бачив неподалік чужинців.

— Але там хтось був — і слідкував за мною з нічної темряви.

— Якщо й так, Ваша Величносте, то більше він не повертався. І не залишив для нас жодних зачіпок.

Елгокар виглядав невдоволеним, відтак запала напружена мовчанка. Внизу Адолін зустрічав розвідників і готував війська до переходу на наступне плато. Елгокар заперечував проти того, щоби Далінар брав із собою аж стільки людей. На полюванні більшість із них були ні до чого: мисливський трофей мали добути Сколкозбройні, а не солдати. Проте дядько дуже хотів убезпечити племінника. За роки війни вилазки паршенді стали менш зухвалі — алетійські писарки схилялися до думки, що їх залишилось із чверть від первинної кількості, хоча напевно складно було сказати, — але присутності короля могло виявитися достатньо, щоби спокусити їх на відчайдушно сміливу атаку.

Вітри обвівали Далінара, і на їхніх крилах поверталося те легке дежавю, яке він відчув кілька хвилин тому: немов він уже стояв на цій вершині й дивився на довколишню пустку. Та сама жахлива й приголомшлива картина.

«Згадав! — подумав він. — Я й справді стояв на вершині схожого стрімчака. Це було…»

В одному з його видінь. У найпершому.

«Ти повинен об’єднати їх, — знову вчувалися йому ті ж дивні, рокітливі слова. — Готуйся. Вибудуй зі свого народу твердиню сили та миру, стіну, що протистоятиме вітрам. Облиште чвари та єднайтеся. Гряде Вічновій».

— Ваша Величносте, — мимоволі промовив Далінар, — я…

І змовк так само несподівано, як і почав. Що він міг сказати? Що йому були видіння? І що — всупереч усім релігійним догматам і здоровому глузду — він гадає, що вони послані Всемогутнім? І що, на його думку, вони повинні полишити поле бою та повернутися до Алеткару?

Суцільна маячня.

— Дядьку? — запитав король. — Чого тобі?

— Нічого. Ходімо, час повертатися до гурту.

* * *

Сидячи верхи на коні, Адолін в очікуванні нової партії донесень від розвідників знічев’я накручував на палець гнуздечку із вепрмантину. Він спромігся витіснити з голови думки про батька й Садеаса і натомість розмірковував, як би це йому виставити свою сварку з Ріллою в такому світлі, щоби заслужити більшої ласки з боку Джанали.

Вона любить стародавні епічні поеми, тож, може, варто розповісти про їхній розрив у драматичному ключі? Він усміхнувся, згадавши її розкішне чорне волосся та лукаву посмішку. Вона дражнила його, немов кидаючи виклик, хоч