Читати книгу - "Свобода"

записів «Травматикс» принесли йому більше грошей, ніж попередні двадцять років його роботи, разом узяті, він зумів пустити на вітер кожен цент свого заробітку, намагаючись знайти ту частину себе, яку колись загубив. Найбільш травмуючими подіями, які колись випадали на долю постійного фронтмена «Травматикс», стали: 1) номінація на «Греммі», 2) звучання його пісні в ефірі Національного суспільного радіо та 3) обсяг продажів за грудень, що свідчив про те, що «Безіменне озеро» зробило маленький, хоча й досконалий різдвяний подаруночок сотням тисяч слухачів НСР, який останні знаходили під витончено підстриженими деревами. А номінація на «Греммі» й зовсім стала суцільною оманою та розчаруванням.

Катц прочитав дуже багато книг у сфері популярної соціобіології, і, детально вивчивши депресивний тип особистості та його начебто хибну постійність у людському генофонді, зрозумів, що депресія — це насправді вдала адаптація, до невпинного болю та труднощів. Песимізм, почуття безкорисності та безвілля, нездатність отримувати задоволення від втіхи та болісне усвідомлення того, скільки лайна в цьому світі, — для предків Річарда з батькового боку, гнаних із одного єврейського містечка до іншого зусиллями невпинних антисемітів, як і для стародавніх англосаксів, його предків із боку матері, які вирощували жито та ячмінь на бідному ґрунті протягом коротких літ Північної Європи, — невдоволення теперішнім і очікування ще гіршого майбутнього виступало дуже природним засобом примирення із вошивістю життєвих обставин. Та мало що може давати таке задоволення людині, схильній до депресії, як справді погані новини. Звичайно, то не кращий стиль життя, але він має певні еволюційні переваги. Депресивні типи у складних ситуаціях передавали свої гени далі, хоча й вважали це безнадійною справою, тоді як упевнені в собі прибічники самовдосконалення приймали християнство або просто переїздили до інших, більш сонячних місцевостей. Складні ситуації були нішею для Катца, як каламутна в Од а для коропа. Його кращі роки в «Травматикс» підпали під часи Рейгана І, Рейгана II та Буша І; але роки під владою Білла Клінтона (принаймні, до того, як він зійшовся з Монікою Левінські) стали для нього справжнім випробуванням. І зараз, коли прийшов Буш II і приніс найгірший режим, ніж будь-коли, він міг би знову почати писати гарну музику, коли б не це нещастя з успіхом. Річард усім тілом ляскав по землі, наче той короп, його душевні зябри дрижали від натуги, намагаючись вичавити хоч трохи темної води з атмосфери схвалення та достатку. Він водночас став почуватися вільніше, ніж будь-коли відтоді, як досяг статевої зрілості, й опинився ближче до суїциду, ніж будь-коли взагалі. І наприкінці 2003 року він повернувся до роботи в будівництві.

З першими двома клієнтами йому пощастило: то була пара хлопців, які володіли акціями закритих акціонерних товариств і фанатіли від «Ред Хот Чілі Пепперз»[95], а Річарда Катца не могли відрізнити від Людвіга ван Бетховена. Він пиляв та забивав цвяхи на їхньому даху у відносному спокої. Але на третьому замовленні, яке він почав виконувати в лютому, йому Не пощастило: його найняли люди, які вважали, що знають його. Їхній будинок був розташований на Вайт-стрит, що між Черч-стрит і Бродвеєм, а у клієнта, незалежного багатого видавця книг з мистецтва, було ціле зібрання вінілових платівок «Травматикс», і його, схоже, дуже образило, що Катц не пам’ятає його обличчя з тих рідких натовпів у клубі «Максвелл» в Гобокені, хоча це й було дуже давно.

— Там було дуже багато облич, — виправдовувався Катц. — А в мене на них погана пам’ять.

— Того вечора, коли Моллі впала зі сцени, ми всі разом пили після концерту. У мене й досі є серветка з її кров’ю. Ти що, не пам’ятаєш?

— Взагалі нічого, вибач.

— Утім, у будь-якому випадку, я радий, що ти все ж таки хоча б почасти отримав те визнання, на яке заслуговуєш.

— Я не дуже хотів би це обговорювати, — відповів Катц. — Давай краще повернемося до твого даху.

— Насправді, я б хотів, щоб ти долучив свою творчу жилку і просто подав мені рахунок, — заявив клієнт. — Я хочу мати дах, що його побудував сам Річард Катц. Уявити собі не можу, що ти маєш намір займатися цією справою надто довго. Я своїм вухам не повірив, коли почув, що ти змінив професію.

— Але все ж було б корисно почути якісь побажання з приводу форми, розміру та матеріалів.

— Мене влаштує будь-що. Просто доклади уяви. Жодної різниці.

— Зроби мені ласку, удай, ніби тобі це хоч трохи важливо, — попросив Катц. — Бо якщо це не має жодного сенсу, я не впевнений...

— Зроби покриття для даху. Добре? Розшир його, — слова Річарда, схоже, роздратували клієнта. — Люсі хоче влаштовувати вечірки там, наверху. Це одна з причин, чому ми придбали цей будинок.

У клієнта був син, Закарі, який уже останній рік навчався в старшій школі Стайвесент, був початківцем-неформалом, а також намагався грати на гітарі; він у перший же день прийшов на робочу ділянку і — з безпечної відстані, ніби Катц був левом на прив’язі, — закидав Річарда питаннями, які мали б продемонструвати його власні знання про вінтажні гітари, які Катцу здавалися виключно нудними фетишами. Він так і сказав, і хлопець, роздратований, пішов геть.

На другий день роботи Катца, коли він переносив на дах пиломатеріали та дошки фірми «Трекс», мати Закарі, Люсі, підстерегла його на третьому поверсі й повідомила власну думку — що цей хлоп’ячий гурт «Травматикс» висловлює свого роду підліткову агресію, торгує гнівом, а тому ніколи не викликав у неї інтересу. Потім вона завмерла з розкритим ротом та зухвалим викликом в очах, чекаючи реакції на її присутність, — на її думку, справді дуже ефектну. Як і всі чікси, вона була переконана в тому, що її підхід цілковито оригінальний. Утім Катц із таким стикався, майже слово в слово, сотню разів до того, і тепер він був у дуже огидному становищі: він почувався погано через те, що не здатний був удати, ніби піддався на цю провокацію, навіть щоб улестити крихітне крихке еґо Люсі, навіть щоб утримати його на плаву в морі ненадійності жінки у віці. Він сумнівався, що знайде з нею спільну мову, навіть коли б захотів цього, але розумів, що її гордість буде вражено, якщо він не докладе хоча б крихітного зусиллячка та не вдасть, що йому неприємно.

— Знаю, — сказав він, приставляючи дошку до стіни. — Саме тому для мене було