Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– Моя незвичайність? Хлопчача миловидність?

– Ага, розмріявся. Гей, а мене запросять на це весілля?

Ціпенію. Мені навіть в голову ніколи не приходило, що він хотів би прийти.

– Авжеж! Справді? Ти би прийшов?

– Це ж краще, ніж на похорон.

– Чудово! Моя частина церкви швидко заповнюється. Будеш моїм восьмим гостем.

– Запроси усіх своїх колишніх подружок, – сміється Бен. – Ряди аж розбухнуть.

– Я би не вижив після цього. Більшість із них хочуть бачити мою голову на жердині.

– Г-м-м, – бурмоче Бен, піднімаючись.

Він підходить до письмового столу й починає порпатися в одній із шухляд. Виймає порожню пляшечку з-під якихось таблеток, відсовує іншу шухляду, виймає величезну пляшку з капсулами, відкриває її та перекладає три штучки у маленьку пляшечку. Кидає мені.

– Що це? – запитую, відкриваючи пляшечку та підкидаючи одну таблетку на долоні.

– Стабілізатор ендорфіну в поєднанні з антидепресантом. Це… гей, не… – кричить до мене, бо я закинув таблетку до рота та проковтнув. – Його основа – морфін, – зітхаючи, продовжує він. – Ти дуже безпечно ставишся до пігулок.

– Люблю таблетки з опіумом.

– Хто би сумнівався. Навіть не надійся, що дам тобі тону цих пігулок. Дай знати, якщо побачиш, що вони можуть зняти твою проблему на весіллі. Якщо не вийде з цими твоїми препаратами. Вони діють десь чотири години, тому тобі знадобляться дві штучки, – продовжує давати інструктаж Бен, киваючи на дві останні пігулки. – Не зжери їх задля втіхи, гаразд?

– Слово скаута.

Бен пхекає. Сплачую йому за таблетки та йду. Спускаючись сходами, чую, що мене вже розвозить. Зупиняюся внизу, щоб покайфувати. Минає ще трішки часу. Що б не намішав у ці таблетки Бен, воно – фантастичне. Ніби десятикратний оргазм з кокаїном за компанію. І таке враження, що чим далі, тим більше накриває. Коли виходжу з будинку, аж зашпортуюся об Гомеса. Весь цей час він чекав мене.

– Підвезти?

– Звичайно, – глибоко зворушений цією турботою. Чи його цікавістю. Чи чим там ще. Йдемо до його машини. Це «Шевроле Нова» з двома побитими фарами. Всідаюсь на пасажирське сидіння. Гомес сідає та захлопує двері. Акуратно заводить машину, і ми рушаємо.

Місто сіре та тьмяне, починає накрапати дощ. Крупні краплі плюхаються на лобове скло, повз нас пропливають закинуті будинки та пустирі. Гомес вмикає канал державного радіо, а там співає Чарлз Мінґус. Здається, що звучить якось занадто повільно, та яке мені діло? У нас вільна країна. На Ешленд-авеню повно вибоїн, аж мізки струшуються. Але все решта – чудово, навіть дуже. Моя голова рідка і мобільна, наче розріджена ртуть витекла з розбитого термометра. Стримуюсь, аби не застогнати від задоволення, коли наркотик своїми крихітними хімічними язичками огортає усі мої нервові закінчення. Проїжджаємо «Екстрасенс зчитає вашу долю», «Автомобільні шини Педро», «Бурґер-Кінґ», «Піца-Хат». А мені в голові крутиться: «Я – пасажир», і зливається з Мінґусом. Гомес щось каже, а я не розумію. Тоді він повторює знову:

– Генрі!

– Що?

– Під чим ти?

– Не впевнений. Щось на кшталт наукового експерименту.

– Навіщо?

– Прекрасне запитання. Потім до цього повернемося.

Не промовляємо ані слова, аж поки машина не зупиняється перед будинком Шаріс та Клер. Розгублено дивлюся на Гомеса.

– Тебе не можна залишати самого, – спокійно констатує.

Я не заперечую. Гомес відчиняє вхідні двері, і ми піднімаємося сходами. Мій вигляд дуже засмучує Клер, втім, водночас вона зітхає з полегшенням і веселішає.

Клер: Умовила Генрі лягти в ліжко, а ми з Гомесом сидимо у вітальні, п’ємо чай та їмо сандвічі з арахісовим маслом і желе з ківі.

– Навчися готувати, жінко, – співає речитативом Гомес. Манера озвучення цього прохання нагадує Чарльтона Гестона, який читає Десять Заповідей.

– Якось спробую, – помішую цукор у чаї. – Дякую, що привіз його.

– Для тебе – що завгодно, кицюню, – починає скручувати цигарку Гомес – єдиний, кого я знаю, хто палить під час трапези. Утримуюсь від коментарів. Підкурює. Дивиться на мене, а я набираюся сил, щоб витримати удар.

– Ну, і в чому суть цієї історії, га? Більшість людей, які приїздять до Благочинної Фармакопії, – або хворі на СНІД, або на рак.

– Ти знаєш Бена? – не знаю, чому я здивована. Гомес знає всіх.

– Я знаю про Бена. Моя мама колись їздила до Бена, коли проходила хіміотерапію.

– А… – подумки переглядаю ситуацію, обдумуючи те, про що можна безпечно розповісти.

– Що б там йому не дав Бен, але через нього у Генрі дуже пригальмована реакція.

– Ми намагаємося відшукати те, що допоможе йому залишатися у теперішньому.

– Для щоденного використання він дещо занадто інертний.

– Так, – а сама думаю: може, меншу дозу?

– Чому ти це робиш?

– Що роблю?

– Допомагаєш містеру Вакханалії, береш участь у цьому всьому. Виходиш за нього, зрештою.

Генрі кличе мене. Встаю. Гомес простягає руку та хапає мою.

– Клер, прошу тебе…

– Гомесе, відпусти. – Пильно дивлюся.

Після довгих, неприємних митей він тупить погляд і відпускає мене. Поспішаю до своєї кімнати й зачиняю двері.

Генрі витягнувся, як кіт, по діагоналі через усе ліжко, обличчя додолу. Знімаю туфлі та розтягуюся поруч нього.

– Як ти? – запитую.

– У раю, – перекручується він та всміхається. Плескає мене по обличчю. – Хочеш приєднатися?

– Ні.

– Ти така хороша, – зітхає Генрі. – Я не повинен тебе псувати.

– Я не хороша. Мені страшно.

Довго лежимо мовчки. Сонце заливає мою спальню світлом раннього дня: вигин нижньої рами у ліжку з горіхового дерева, золотаво-фіолетовий килимок у східному стилі, щітка для волосся, помада, баночка з кремом для рук на комоді. На сидінні мого старого крісла, що купила на вуличному розпродажу, лежить «Мистецтво в Америці» з Леоном Ґолубом на обкладинці, її частково прикриває роман «Невірний напрямок». На Генрі натягнуті чорні шкарпетки. Його довгі кістляві ступні звисають з ліжка. Він видається худим. Його очі заплющені. Втім, він відчуває, що я дивлюсь на нього, бо розплющує їх та всміхається. Волосся впало на обличчя, і я відкидаю його назад. Генрі бере мою руку й цілує долоню. Розстібаю його джинси, ковзаю рукою по пенісу, але Генрі трусить головою, бере мою руку та тримає.

– Вибач, Клер, – м’яко промовляє він, – здається, в цій штуці є дещо, що замкнуло моє приладдя. Може, пізніше.

– От буде кумедно під час нашої шлюбної ночі.

– Цього я на весілля не прийматиму, – трусить головою Генрі. – Занадто весело. Бен, звичайно, геній, але він звик працювати зі смертельно хворими людьми. Те, що він сюди домішав, діє так, ніби у тебе передсмертний стан, – зітхає та кладе пляшечку з піґулками на тумбочку. – Треба відправити це Інґрід. Ідеально їй підійде.

Чую, як