Читати книгу - "Сказання Земномор'я"

— Ну, епідемію він, звичайно, відразу зупинити не зможе… Але, схоже, виліковує тих, у кого ще вертячка не розпочалася. А тих, що ще не захворіли, каже, що і зовсім вбереже. Так що господарі за ним прямо бігають; просять поїхати і туди, і сюди, щоб зробив хоч що-небудь. Для багатьох, правда, вже занадто пізно виявляється.

Отаку перевірив стремена, відпустив трохи вуздечку і скочив у сідло не те щоб дуже спритно, але так, що мул не виявив ані найменшого нетерпіння. І навіть повернув до наїзника свою довгу красиву морду і ласкаво подивився на нього своїми прекрасними темними очима. І Отаку йому посміхнувся! Гифт ще жодного разу не бачила, щоб він посміхався!

— Ну що, поїхали? — сказав він пастухові, який тут же торкнув свою маленьку кобилку, махнувши Гифт на прощання рукою. Кобила пирхнула, немов теж прощаючись. Цілитель рушив слідом за пастухом. Лошак, довгоногий і витончений, йшов легко, його біла шкура прямо-таки сяяла в ранковому світлі, і Гифт раптом подумала, що її постоялець зараз дуже схожий на принца з казки. Потім наїзники пірнули в білий туман, що висів над покритими снігом полями, і розчинилися в ньому.

На пасовищах роботи вистачало. «А у кого справ мало?» — запитала його тоді Емер, показуючи свої округлі сильні руки з натрудженими, загрубілими і почервонілими пальцями. Олдер дуже розраховував, що цілитель залишиться на Верхніх пасовищах до тих пір, поки не огляне всіх бичків в його величезних стадах, і послав йому на допомогу ще двох пастухів. Пастухи влаштували щось на зразок куреня — накидали на землю побільше сухої трави і очерету і над цією підстилкою зробили двосхилий навіс. Палива для багаття на болотах практично не було, тільки гілки низькорослого рідкого чагарнику та сухий очерет, і такого вогню ледь вистачало на те, щоб закип'ятити воду, а вже про те, щоб зігрітися, можна було тільки мріяти. Пастухи постаралися зігнати тварин в стадо, щоб Отаку легше було їх оглядати і не бігати за кожною окремо, тому що зазвичай бички розбрідалися по всьому пасовиську в пошуках корму — сухої підмерзлої трави. Але утримати тварин разом виявилося їм не під силу, і вони сердилися і на бичків, і на цілителя, який робив все дуже повільно. А він все дивувався тому, які нетерплячі пастухи в поводженні з тваринами і вважають їх чимось на зразок неживих предметів; так лісоруби обходяться з колодами — просто з позиції сили.

Втім, у них і по відношенню до нього терпіння не вистачало, і вони все гукали на нього, вимагаючи, щоб рухався швидше і швидше кінчав би з «цією мутотою». Вони і один на одного постійно огризались, і на власне життя без кінця злилися, а якщо і вели один з одним якісь мирні розмови, то завжди про те, як будуть розважатися в найближчому місті, Орабі, коли отримають платню. Іріотх вислухав від них чимало історій про певні переваги повій з Орабі, Дейзі і Голді, і ще якоїсь особи, яку вони називали досить дивно: Неопалима Купина. І був змушений слухати все це, сидячи з ними поруч біля багаття, тому що всім їм було необхідно хоча б трохи зігрітися, а сидіти поруч з ними йому зовсім не хотілося. Він відчував у них якийсь неясний страх по відношенню до нього, чаклуна, а також — певні ревнощі, але сильнішим все ж було їх неусвідомлене презирство до нього, тому що він був набагато старшим і тому що він був іншим. Зовсім не таким, як вони. Зі страхом і ревнощами він був знайомий добре і намагався їх уникати, і колишнє презирство пам'ятав. І був дуже радий, що не схожий на цих людей, що вони не сприймають його як свого, що вони навіть розмовляти з ним не хочуть. І дуже боявся, що якось не витримає і згрішить проти них.

Він вставав дуже рано, як тільки займався крижаний світанок і пастухи ще спали, загорнувшись у свої ковдри. Він знав, де пасеться худоба, і відразу вирушав туди. Тепер він уже добре познайомився з особливостями проклятої хвороби і відчував її присутність в тваринах, як легке печіння або поколювання в руках, а іноді як нудоту, якщо хвороба встигла зайти надто далеко. Одного разу, наблизившись до бика, який вже лежав на землі, він виявив, що ось-ось сам знепритомніє, так сильно закрутилася у нього голова, а потім його просто вирвало. Більше він до цієї тварини не зробив жодного кроку, але вимовив слова, здатні полегшити його останні години, і перейшов до огляду інших бичків.

Бики дозволяли йому підходити до них, хоча були майже дикими, а від людей не бачили нічого хорошого, тільки процедуру кастрації і ніж м'ясника. Іріотхові було дуже приємно, що вони йому довіряють; він навіть в якійсь мірі пишався цією довірою. Пишатися, звичайно, не слід було, але він все-таки пишався. Наприклад, якщо йому потрібно було обмацати одного з биків, то досить було трохи поговорити з велетнем на тій мові, якою користуються всі, навіть безсловесні тварини. «Улла, — говорив Іріотх, називаючи биків їх Справжніми іменами. — Еллу. Еллу». І вони стояли спокійно, величезні, до всього байдужі, але деякі іноді подовгу дивилися на нього. А іноді самі підходили до нього своєю вільною величною ходою і ласкаво дихали в його відкриту долоню. Всіх тих, що підходили до нього самі, він виліковував. Він притискав долоні до їх покритих жорсткою шерстю гарячих боків або шиї і посилав їм зцілення через свої руки разом зі словами чарівного закляття, яке виголошував знову і знову. І через деякий час тварина здригалося, або нахиляла голову, або робила крок вперед, і тоді Іріотх опускав руки і деякий час стояв нерухомо, абсолютно спустошений і отупілий. А потім до нього підходив наступний величезний звір, цікавий, соромливо-хоробрий, з брудною шкірою, і проклята хвороба жила в ньому і відчувалася поколюванням і палінням в долонях, а іноді — запамороченням. «Еллу», — говорив Іріотх бику і притискав до його боків свої долоні, і не опускав їх так довго, що вони замерзали на холодному вітрі, немов він опустив їх у гірський струмок, що біжить із засніженої вершини.

А пастухи все обговорювали, можна чи ні їсти м'ясо биків, полеглих від ящура. Запаси їжі у них з самого початку були не дуже великі, а тепер і зовсім підходили до кінця. І ось, не бажаючи скакати верхи двадцять або тридцять миль, щоб