Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

І тут сталося дещо жахливе – жахливе й водночас, як виявилося, чудесне заразом – я пчихнула.

Мій майже забутий нежить не турбував мене увесь цей день. Я помітила, що нежить відступає, коли ти спиш або коли ти надто заклопотаний якоюсь справою й не звертаєш на нього уваги. Мій раптово повернувся, щоб помститись.

На мить забувши, що «Ольстерський Месник» схований усередині, я сягнула до кишені по носову хусточку. Пембертон, мабуть, сприйняв мій квапливий порух як прелюдію до втечі – або до нападу на нього.

Хай як там було, коли я піднесла хусточку до носа й почала її розмотувати, він блискавично схопив мене за руку, зібгав суконце в кульку й запхав її разом із маркою мені до рота.

– Що ж, – сказав він, – подивимось.

Він скинув піджака, розгорнув його, наче плащ матадора, і останнє, що я бачила, до того як він покрив ним мою голову, була могила доктора Твайнінґа й слово Vale! викарбуване на її підмурівку. Прощавай!

Щось стиснуло скроні, і я здогадалася, що Пембертон закріплює піджак застібками від рюкзака.

Він перевісив мене через плече й поніс так легко, як різник волове підбіччя. Не встигла моя голова припинити ходити ходором, як він важко поставив мене на ноги.

Схопивши мене за шию однією рукою, другою він здавив моє плече, немов лещатами, грубо підштовхуючи мене поперед себе по бечівнику.

– Просто по черзі переставляй ноги, поки я не звелю тобі зупинитись.

Я спробувала покликати на допомогу, але рот був цілком забитий носовою хусточкою. Я змогла витиснути лише придушене хрокання. Навіть не могла сказати йому, як боляче він мені робив.

Раптом я усвідомила, що я боюся більше, ніж будь-коли у своєму житті.

Важко ступаючи, я молилась, щоб хто-небудь побачив нас; тоді вони напевне крикнуть, а я навіть із зав’язаною пембертонівським піджаком головою почую їх. І тоді я хвацько вирвуся від нього й дремену на звук голосу. Але якщо зробити це зарано, я ризикую вскочити прямісінько в річку, а Пембертон покине мене там потопати.

– Стій, – раптом сказав він, після того як я прочалапала, як на мене, футів сто. – Тихо.

Я послухалась.

Я чула, як він возиться із чимось металевим, і за мить, судячи зі звуку, відчинились двері. Ремонтний гараж!

– Один ступінь нагору, – наказав він. – Саме так… Тепер три вперед. І стій.

За нами з дерев’яним стогоном хряпнули двері, наче віко домовини.

– Виверни кишені, – зажадав Пембертон.

Я мала лише одну – кишеню в джемпері. Там не було нічого, крім ключа від кухонних дверей у Букшоу. Тато велів нам носити ключ із собою на випадок імовірної нагальної потреби, і, позаяк він час від часу робив перевірки, я постійно тримала його при собі. Вивернувши кишеню, я почула, що ключ упав на дерев’яну підлогу, потім підстрибнув і покотився. Секундою пізніше пролунав слабкий дзенькіт – він приземлився на бетон.

– Дідько, – вилаявся Пембертон.

Чудово! Ключ бебехнувся в ремонтну яму, ручуся. Тепер Пембертону доведеться відсувати дошки, що її прикривають, і лізти вниз.

Мої руки були все ще вільні, я зірву піджака з голови, вибіжу за поріг, витягну хусточку й гайну по Хай-стрит, репетуючи як на пуп. За хвильку.

Я мала рацію. Майже відразу ж я почула безпомильний звук відсовуваних важких дощок. Пембертон забуркотів, відтягуючи їх від лазу. Треба бути обачною й думати, куди бігти: один хибний крок і я шугну у відкриту яму й скручу собі в’язи.

Я не рухалась відтоді, як ми переступили поріг, котрий, якщо я не помиляюсь, повинен бути якраз у мене за спиною, а яма – попереду. Із зав’язаними очима я маю повернутися на сто вісімдесят градусів.

Чи то Пембертон був наділений гострим чуттям, чи то він запримітив легенький порух моєї голови. Не встигла я нічого зробити, як він опинився поряд зі мною, покрутив мене навколо осі щось із півдюжини разів, немов ми збиралися грати в піжмурки, а мені треба було шукати. Коли він нарешті припинив це, у мене так паморочилася голова, що я ледь стояла.

– Тепер, – сказав він, – ми спускаємось. Помалу.

Я швидко похитала головою, міркуючи, як безглуздо це виглядає в його піджаку.

– Слухай-но сюди, Флавіє, будь хорошою дівчинкою. Я не збираюся кривдити тебе, поки ти будеш добре поводитись. Тільки-но я заберу марку з Букшоу, я відправлю кого-небудь звільнити тебе. В іншому ж разі…

В іншому ж разі?

– …мені доведеться зробити дещо вкрай неприємне.

Образ Горація Бонепенні, котрий спустив дух, востаннє зітхнувши мені в обличчя, зринув перед моїми зав’язаними очима, і я збагнула, що Пембертон не кидає слів на вітер.

Він потяг мене за лікоть до місця, яке, як я гадала, було краєм ями.

– Вісім сходинок униз, – звелів він. – Я рахуватиму. Не хвилюйся, я тебе тримаю.

Я зробила крок у порожнечу.

– Одна, – сказав він, коли моя нога торкнулась чогось твердого. Я стояла, похитуючись.

– Усе гаразд… два… три… ти вже на півдорозі.

Я простягнула правицю й натрапила на край ями майже врівень із моїм плечем. Коли мої голі коліна відчули холодне повітря в ямі, моя рука почала тремтіти, як суха гілка на зимовому вітрі. Горло мені не на жарт стиснуло.

– Добре… чотири… п’ять… залишились усього дві сходинки.

Він спускався позаду мене, крок за кроком. Мені спало на думку, чи можна схопити його за руку й рвучким рухом скинути до ями. Якщо пощастить, він розтрощить голову об бетон, і я видряпаюсь нагору по його тілу.

Раптом він завмер, уп’явшись пальцями мені в плече. Я глухо заревла, і він послабив стиск.

– Спокійно, – сказав він із риком, до якого не можна було поставитись легковажно.

Надворі, Коров’ячим провулком, їхала вантажівка, її двигун гуркотів то гучніше, то тихше. Хтось наближається!

Пембертон зовсім одерев’янів, його прискорене дихання розтинало крижану мовчанку ями.

З головою, закутаною в піджак, я ледь чула голоси на вулиці, услід за якими долетіло ляскання сталевого заднього борту вантажівки.

Трохи дивно, але мої думки перекинулись до Фелі. Чому, поцікавиться вона, я не закричала? Чому я не стягла піджака з голови й не вп’ялася зубами в руку Пембертона? Вона забажає знати все до решти, і, що б я не сказала, вона спростує всі мої аргументи, немов вона лорд верховний суддя власною персоною.

Правда полягала в тому, що мені було складно навіть просто дихати. Моя носова хусточка – міцний цупкий шматок бавовни – так глибоко була запхнута мені до