Читати книгу - "Сімнадцять спалахів весни"

Золото партії — це міст у майбутнє, це звернення до наших дітей, до тих, яким зараз місяць, рік, три роки… Тим, кому зараз десять, ми не потрібні: ні ми, ні наші ідеї; вони не простять нам ні голоду, ні бомбардування. А ось ті, котрі ще нічого зараз не розуміють, розповідатимуть про нас легенди, а легенду треба підгодовувати, треба створювати казкарів, які перекладуть наші слова на інший лад, доступний людям через двадцять років. Як тільки десь замість слова «здрастуйте» вигукнуть «хайль» на чиюсь персональну адресу, — знайте, там нас ждуть, звідти ми почнемо своє велике відродження! Скільки вам років буде в сімдесятому? Під сімдесят? Ви щасливчик, ви доживете. А от мені буде під вісімдесят… Тому мене хвилюють майбутні десять років, і, якщо ви хочете робити вашу ставку, не боячись мене, а, навпаки, на мене розраховуючи, пам'ятайте: Мюллер-гестапо — стара, стомлена людина. Мюллер хоче спокійно дожити свої роки десь на невеличкій фермі з голубим басейном, і для цього ладен тепер пограти в активність… А ще — цього, звичайно, Борману говорити не слід, але самі запам'ятайте — щоб з Берліна перебратися на невеличку ферму, в тропіки, не можна поспішати. Багато шавок фюрера втече звідси дуже скоро, і вони — попадуться… А коли в Берліні гуркотітиме російська канонада і солдати битимуться за кожен дім — отоді звідси треба піти спокійно. І забрати з собою таємницю золота партії, яка відома лише Борману, бо фюрер піде в небуття… І задумайтеся над тим, як я вас перевербував: за п'ять хвилин і без будь-яких фокусів. Про Шелленберга ми поговоримо сьогодні на дозвіллі. Але Борману ви повинні сказати, що без моєї прямої допомоги у вас нічого в Швейцарії не вийде.

— В такому разі, — неквапно відповів Штірліц, — йому станете потрібні ви, а я буду зайвий…

— Борман розуміє, що сам я нічого не зроблю без вас. Не так уже й багато в мене моїх людей у відомстві вашого шефа…

Ритм кількох хвилин

Почувши постріли на вулиці, Кет миттю зрозуміла: сталося страшне. Вона виглянула й побачила дві чорні машини і Гельмута, що корчився посередині тротуару. Вона кинулася назад: її син лежав на ящику й тривожно ворушився. Дівчинка, яку вона тримала на руках, була спокійніша — поцмокувала собі уві сні. Кет поклала дівчинку біля сина. Рухи її стали метушливі, руки тремтіли, і вона гримнула на себе: «Ану, тихо!» «Чому «тихо»? — встигла подумати вона, відбігаючи в глиб підвалу, — я ж не кричала…»

Вона йшла, витягнувши вперед руки, в непроглядній темряві, спотикаючись об каміння й балки. Так вони гралися у війну в себе дома з хлопчиськами. Спочатку вона була санітаркою, але потім у неї закохався Ервін Берціс із шостого під'їзду, а він завжди був командиром у червоних, і він спершу зробив її сестрою милосердя, а потім звелів називати Катю військлікарем третього рангу. Їхній штаб містився в підвалі будинку на Спасо-Наливковському. Якось у підвалі погасло світло. А підвал був великий, схожий на лабіринт. Начальник штабу заплакав від страху — його звали Ігор, і Ервін узяв його в загін тільки тому, що той був відмінником. «Щоб нас не називали анархістами, — пояснив своє рішення Ервін, — нам потрібен хоч один зразковий учень. І потім, начальник штабу — яку роль він може грати в нашій війні? Ніякої. Сидітиме в підвалі й писатиме мої накази. Штаби мали значення в білих, а в червоних найголовніша одна людина — комісар». Коли Ігор заплакав, у підпалі стало дуже тихо, і Катя відчула, як розгубився Ервін. Вона відчула це по тому, як він сопів носом і мовчав. А Ігор плакав дедалі жалібніше, і слідом за ним почав схлипувати хтось іще з працівників штабу. «Ану, тихо! — крикнув тоді Ервін. — Зараз я виведу вас. Сидіти на місцях і не розходитись!» Він повернувся через десять хвилин, коли знову ввімкнули світло. Сам він був весь у пилюці, а ніс розбитий. «Вимкнемо світло, — сказав він, — треба навчитися виходити без світла — на майбутнє, коли почнеться справжня війна».

— «Коли почнеться справжня війна, — сказав начальник штабу Ігор, — тоді ми битимемося на землі, а не в підвалах». — «А ти помовч, тебе знято з посади, — відповів Ервін. — Сльози на війні — це зрада! Зрозумів?» Він викрутив лампочку, вивів усіх з підвалу, і тоді Катя вперше поцілувала його.

«Він нас вів попід стіною, — думала вона, — і тримався руками за стіну. Тільки в нього були сірники. Ні. У нього не було сірників. Звідки в нього могли взятися сірники? Йому тоді було дев'ять років, він ще не курив».

Кет оглянулась: вона вже не бачила ящика, на якому лежали діти. Вона злякалася, що заплутається тут і не знайде дороги назад, а діти там лежать на ящику, і син ось-ось заплаче, бо, мабуть, у нього всі пелюшки мокрі, і розбудить дівчинку, і зразу ж їхні голоси почують на вулиці. Вона заплакала, зрозумівши свою безпорадність, обернулась і пішла назад, весь час притуляючись до стіни. Вона почала квапитись і, зачепившись ногою за якусь трубу, втратила рівновагу. Витягнувши вперед руки, замружившись, вона впала. На якусь мить в її очах засвітились тисячі зелених вогників, а потім вона знепритомніла від гострого болю в голові.

…Кет не пам'ятала, як довго вона пролежала в такому стані: хвилину чи годину. Розплющивши очі, вона почула якийсь дивний шум. Вона лежала лівим вухом на ребристому крижаному залізі, і воно відлунювало дивний звук, який Кет уперше почула в горах, в ущелині, там, де скляно нуртував прозоро-блакитний струмок. Кет вирішила, що в неї дзвенить у голові від сильного удару. Вона підвела обличчя, й гул припинився. Точніше, він став інший. Кет хотіла встати і раптом зрозуміла: вона впала головою на люк підземної каналізації. Вона помацала руками ребристе залізо. Ервін говорив про могутню систему підземних комунікацій у Берліні. Кет рвонула люк на себе: він не піддавався. Вона стала обмацувати долонями підлогу довкола люка й знайшла якусь іржаву залізяку, підважила нею люк і відкинула його вбік. Звук, притамований цим ребристим металевим люком, такий далекий, зараз вихопився з глибини.

Вони тоді йшли по синій ущелині в горах: Гера Сметанкін, Мишаня Великовський, Ервін і вона. Вони ще тоді без упину співали пісню «Далеко-далеко за морем стоит золотая страна…».

Спочатку в ущелині було жарко й гостро пахло глицею: ліси тут були сині, самі лише хвойні. Дуже хотілося води, бо підйом був крутий — по