Читати книгу - "Аукціон"

— Три години, — всміхнувся Гадилін. — Це навіть я зрозумів з моєю жахливою англійською… Він вас запитав, чи давно ми знайомі?

Фола почала захоплювати ця гра; кожен тест — форма гри; він не дав Пат відповісти Гадиліну:

— З вами підписали контракт на роботу?

— Ні. Мені сказали, що заплатять післязавтра, коли повернуся.

— Хто вам дзвонив?

— З представництва страхової компанії «ДТ», містер Раббінс.

— Скільки він вам пообіцяв?

— Готель, їжа, транспорт — за його рахунок. Ну, і сто доларів за переклади.

— І ви, — я певен, — вирішили на ці гроші з’їздити до Шотландії?

Пат кивнула; Фол помітив, що на лівій щоці в неї з’являється ямочка, як предтеча посмішки.

Гадилін глянув на годинник, і Фол зафіксував, як він явно це зробив; нічого ке вдієш, в чужомовній країні швидко розвивається комплекс неповноцінності; лише натискуючи на больові точки, можна зрозуміти, на що людина здатна в ділі.

Гадилін дивився на спину Фола, що відбивалась у великому дзеркалі; в усіх ресторанах середнього розряду зловживають дзеркалами; спина була міцна, спортивна.

«Які ж вони тут усі бездуховні тупиці, — подумав Гадилін. — Нічого про нас не знають, дурні, сильні діти. Що вони можуть без нас? Хто компетентний у предметі Росії, як не ми?» Оце вже справжні великодержавні шовіністи! Не бовкнути б такий термін при всіх, люди з Володиного журналу з потрохами з’їдять, чистоплюї».

Гадилін боявся самотності — саме в ті години треба було думати, а думати було гірко, бо всі його мрії про роботу на Заході, про нові книжки, які потрясуть читача, про фільми й спектаклі загинули; ніхто тут нікому не потрібен; кожен тільки про своє; далі свого носа нічого не бачать; яке їм усім діло до нашого болю й туги?! Гроші, гроші, гроші….

Але самотність була безпросвітна; хіба зараз він не приречений на самотність, коли Пат так відкрито кадриться з оцим типом лише тому, що він — свій, а йому, інтелектуалові, доводиться вдавати, ніби розуміє їхню розмову, однак вважає за краще мовчати, нехай собі воркують. Гра; треба завжди грати, коли маєш справу з ними; а як зі своїми, то відразу починають собачитися, «хто талановитіший»; будь прокляте це чортове життя… Хоча б одна повія розуміла по-російськи, можна було б у неї лягти на грунт, виговоритися, та де там, не розуміють. Коли йому дорікнули в Мюнхені, знову ж таки вони, янкі, мовляв, коментарі аж надто злобні, відчувається уразливість самолюбства, він відповів: «Ідіть, цілуйтеся з ними, я не збираюся це робити!» Йому заперечили, — ох, уже цей саксонський такт, будь він неладен, — що цілуватися з Радами ніхто не буде, але озлобленість до всього, що б у Росії не написали чи поставили в театрі, — не може не шокувати; невихованість.

Тоді він уперше по-справжньому позаздрив тим, хто вмів пити, гудів цілий тиждень, скидав тягар і — знову за роботу; а я все ношу в собі; вантаж невисловленої образи — найтяжчий, тому й серце почало стискати, а чого б то ще…

Закуривши, Фол, нарешті, обернувся до Гадиліна:

— Давно працюєте на «Свободу»?

Пат переклала.

— Давно, — Гадилін відповів сухо, все. ще намагаючись дивитися на відображення спини співрозмовника в дзеркалі.

«Я влучив у десятку, — зрозумів Фол. — Ось тепер він готовий до розмови. З такими характерами інакше не можна, спочатку потрібно розім’яти».

— А чим ви займалися в Росії? — спитав Фол, добре знаючи (Джільберт навів довідку), що Гадилін був одним з наймолодших членів Спілки письменників; спочатку опрацьовував комсомольську тему, спробував себе в жанрі детективу, присвятивши одну з повістей роботі радянської контррозвідки, потім переключився на історичні романи про революціонерів; у сорок років він знову спробував писати про комсомольців — явно шукав ринок, хотів ухопити бога за бороду, але марно, критика була байдужа до нього, читачі не помічали; поїхав на Захід, запропонував свої послуги «Свободі»; тримали за інформацію, бо він був напханий абсолютно фантастичними історіями про колег, які лишилися в Москві; іноді тим, хто вивчав його в Ленглі, здавалося, що він задовго до від’їзду почав вести досьє на всіх, з ким дружив.

Гадилін відхилився на спинку стільця, давши змогу офіціантові накривати на стіл, і, ситно засміявшись, відповів:

— У Росії я займався письменництвом. Тільки там мої книжки видавали більшими тиражами, ніж тут.

Фол умисне не вхопив той «кінчик», який кинув йому Гадилін, згадавши про тиражі своїх книжок; мабуть, думав борзописець, американець (люди практичні) зацікавиться кількістю виданих книжок, назвами, видавцем, перекладачами; такий діалог мав зрівняти їх, але саме цього Фол хотів уникнути.

Ще працюючи в Центральному розвідувальному управлінні, він стикався з людьми гадилінського кшталту; майже всі вони передвіщали близький крах Кремля і заявляли, що готують викриття століття — нову книжку, яка потрясе росіян, спонукає їх до активних дій проти чекістського терору.

Спочатку це впливало, особливо на молодих співробітників; проте згодом ентузіазм заступало гірке розчарування, що таїло в собі здебільшого два виходи: одні взагалі пропонували припинити ідеологічну роботу на Росію як безперспективну, другі наполягали вдатися до ще жорстокіших методів боротьби; час білих рукавичок скінчився; настала пора закручувати гайки.

Як завжди, керівництво стояло над сутичкою, підтримуючи обидві точки зору; тому, вважав Фол, справа й не зрушилася з мертвої точки. «Хочу позиції, — сказав він своєму шефові, переходячи до страхової фірми, — будь-якої, але позиції, сформульованої надовго й безкомпромісно. В «російську таємницю» я не вірю, просто ми погано працюємо, не можемо намацати больової точки, не уявної, а справжньої».

— Скажіть, містер Гадилін, вам щось говорить ім’я російського письменника Степанова? — спитав Фол.

Гадилін скептично посміхнувся:

— Письменник?

— Так, — Фол знову закурив. — За нашими відомостями, його дуже широко читають.

— Там усіх фироко читають.

— Така дурна нація? — здивувався Фол.

— Ні, чому ж? Просто людей позбавили літератури. У них голод на книжку.

Фол поцікавився:

— Толстой і Достоєвський теж заборонені для читання?

Пат усміхнулась, очі зразу стали лагідніші; Гадилін насупився.

— Фо він таке? — спитав він своїм ситним голосом (замість «ч», «ш», «щ» і «ж» говорив «ф»).

— Перекласти? — запитала Пат.

— Я до вас звертаюсь.

— Але я знаю його так само, як і ви, містер Гадилін.

— Спитайте його, чим викликаний мій політ до Лондона, — такий спішний.

Фол, вислухавши Пат, відповів:

— Я поясню вам. Але спочатку мені хочеться зрозуміти ваші пропозиції. І тому я ще раз запитую вас, що ви знаєте про Степанова.

Гадилін засміявся.

— Графоман і мільйонер.

— По-російськи ці два поняття неоднозначні, містер Гадилін, та і в нашій країні до