Читати книгу - "Місто біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я просив Микиту дізнатися докладніше, яка доля спіткала графиню і її породистого братця.
В ясних барвах описав нашого червоного директора Івана Федоровича Руденка, який по-батьківському повівся з нами. Я розповів у листі Микиті, як дбає Іван Федорович про робітничий клас: дах у ливарні піднімає і сам намагається розгадати таємниці, вивезені англійцями.
Уже смеркало, і тому лист довелося закінчити абияк, нашвидкуруч. Далі я написав Микиті про дрібниці, на мій погляд, вельми корисні:
«… Перекажи інструкторові Козакевичу: нехай він звелить обрізати рукава по лікті тим новим учням, які працюють у нього в ливарні. Скільки в нас браку було через оці довгі рукава, а ніхто не звертав на це уваги. Додумалися тільки тут. А справа проста: повзає фабзавучник над розкритою формою і зачіпає пісок манжетами. В одному місці гачком підрив поправить, а в інших місцях сам же мимоволі сміття насипле. Через те і раковини і задирки. А з підрізаними рукавами формувати значно зручніше і швидкість рухів більша. Нехай також Жора розтлумачить усім ливарникам, що таке кокілі, для чого вони, а ще краще — нехайвін для прикладу заформує та заллє детальну з кокілем. Корисно дуже. А то взяти, наприклад, хоч би й мене: тільки тут уперше я побачив, що це за штука така…»
Сонце вже зникло у морі. На прогріту і стомлену землю впускалися теплі молочні присмерки. А я все писав і писав. Навіть рука занила, гірш як від набійника.
Жертви салону
— Цілий день у неділю разом з хлопцями ми провалялися в приморському піску, як справжні курортники.
Прожарений сонцем до самих кісток, коричнево-червоний від загару, я повільно йшов по м’якому асфальту і наткнувся на Головацького.
Він вийшов на прогулянку в легенькій апашці, у кремових брюках, у сандалях на босу ногу.
— Шукаю пристановища від спеки! — сказав Головацький вітаючись. — Вентилятор дома зіпсувався. Спробував відремонтувати — несила. Розморює. Уже і бузу пив, і квас з ізюмом — не допомогло. Давай заберемося туди, далі! — І Головацький кивнув головою в глибину парку.
Признатися, я думав з нагоди неділі відвідати Турунду, навіть друзів кликав туди до нього, в Лиски, на берег моря, але вони відмовились. Пропозиція Головацького змусила мене змінити свій план. Ми змішалися з гуляючими і пішли по алеї йовз майданчик літнього театру, відгородженого високою решіткою. Там дрібно стрекотів кіноапарат і під самим екраном чути було самотні звуки рояля. Сьогодні на вільному повітрі давали «Ведмеже весілля» і «Цеглиночки» — дві картини в один сеанс. Гуляючі повалили туди, і в алеях для святкового дня було порівняно просторо.
У зеленому тупику, куди прийшли ми з Головацьким, було зовсім порожньо. Крізь садові грати видно було освітлений провулок, який вів на Генуезьку. Тупик саду, утворений крислатими деревами, лишався в тіні, і ми зразу відчули себе чудово, відкинувшись на вигнуту спинку лавки.
— Тс-с! Увага, Манджура! — підштовхнув мене Головацький, показуючи на провулок.
У півтемряву Паркової вулиці випурхнули дві дівчини в легеньких ситцевих платтях. Тільки-но вони опинилися в тіні лип, як перша з дівчат сіла на сходинку ганку. Квапливо, наче її доганяв хтось, вона стала проробляти якісь фокуси з своїми ногами. Скоро я зрозумів, що дівчата роззуваються. Потім, як шкіру з гадюки, вони стягли довгі панчішки, засунули їх у черевички і обережно загорнули взуття в газету, ще заздалегідь приготовлену для цього. Оглядаючись і розминаючи ноги, як видно, почуваючи себе чудово босоніж, дівчата побігли в бік Лисок. І зразу ж з освітленого провулка під тіні лип випурхнула ціла зграйка подруг. Підбігши до ганочка і сідаючи на ту саму сходинку, вони проробили те ж саме, що і їх попередниці, і, загорнувши свої вузькі черевички хто в стару газету, хто в хустку, легко і радісно розбіглися по домівках.
Усміхаючись і таємничо поглядаючи на мене своїми розумними очима, Головацький сказав:
— І сміх і гріх, чи не так? Таке видовище можна спостерігати звідси щовечора.
— Дивись, іще! — шепнув я.
На Паркову вирвались, похитуючись, дві подруги: одна була в блузочці-матросці, з чубком на лобі. Друга придумала собі плаття-туніку з дуже широкими рукавами.
Дівчина в матросці з відкладним коміром навіть до заповітної сходинки не могла добратися. Вона з ходу обхопила стару липу і, притулившись до неї, скинула з ніг блискучі черевички.
— Яке блаженство! — почули ми її тоненький голосок. — Думала — зомлію, так тиснути стали!
— Ти панчохи стягни, Марлен, — сказала її подруга, яка вже сиділа на ганочку, — підошву протопчеш!
— Зажди, нехай пальці відпочинуть… — І дівчина у матросці тихо пройшлася під липами в самих панчохах, мовби остуджуючи ноги на камінні тротуару.
— А охота ж тобі було такі тісні замовляти! — сказала її подруга, стягаючи панчохи.
— Та коли ж і так тридцять сьомий ношу. Куди ж більший? Сміятимуться… — обізвалась Марлен.
Коли дівчата зникли в присмерку, побігши босоніж на Лиски, Головацький сказав:
— Ота, що в матросці, на заводі у нас працює.
— Звідки ж вони так бігли?
— Штатні завсідниці танцкласу Рогаль-Піонтковської… Ти не був там?
— Був! — буркнув я і завагався: чи варто розповідати Головацькому, як та мадам назвала мене хамом?
— Що ж ти думаєш з приводу баченого?
. — Заклад для одурманювання молоді!
— Руку, друже! — вигукнув Головацький. — Отже, ми з тобою одної думки… В салоні Рогаль-Піонтковської молодь відучують думати. Їй підносять сурогат веселощів і заступають від неї навдивовижу цікавий світ, можна сказати — всесвіт. — Головацький оглянувся і говорив далі: —… Оці дерева, зірки, що мерехтять на небі, навіть оці піщинки, що хрустять під ногами, заховують іще в собі безліч нерозгаданих таємниць природи. Таємниці ці
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.