Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

Батьки були раді знову бачити Карадоса. Залишившись наодинці з королем, принц розповів йому все, що почув од мага.

Король любив Карадоса як сина і гаряче запевнив, що, коли навіть маг не брехав, це нічого не змінить.

Послали за Ізеною, щоб запитати в неї. Почувши про мага, королева зомліла і тим самим виказала себе. Карадос запропонував королю скликати каменярів з усього світу, спорожнити скарбницю, але побудувати неприступну фортецю – в'язницю для королеви – і виставити невсипущу варту.

Ув'язнивши матір у фортецю і забувши про неї, Карадос повертався до двору Доброго Короля.

Йому лишалося проїхати два дні шляху, коли він помітив, що далеко попереду на луках щось виблискує. Під'їхавши ближче, він розгледів намети. Дах найбільшого з них вінчала золота куля, на якій сидів золотий яструб, – здавалося, він от-от розпрямить крила і полетить.

Не знайшовши нікого біля наметів, він зліз з коня й увійшов до найбільшого з них. Там стояло розкішно прибране ліжко, а за піднятою запоною спала вона – не дівчина, а справжній ангел.

Ще не отямившись від побаченого, принц упав на одне коліно і доторкнувся губами до ніжної ручки. Дівчини розплющила очі: у них читався страх, але вона не сміла глянути на юнака. З чарівних уст зірвався крик, і рабиня-гречанка, що вийшла із-за перетинки, кинулася на допомогу своїй пані. Побачивши Карадоса, рабиня вражено вигукнула:

– Ви тільки погляньте, хто порушив ваш спокій!

Дівчина-ангел зміряла була Карадоса поглядом, повним гніву, але враз заусміхалася:

– Та ж це Карадос!..

– Так, це моє ім'я. Але хіба ми знайомі?

– Стійте, нікуди не йдіть! – пожвавішала красуня і зникла з рабинею в сусідньому наметі, щоб незабаром повернутися з пергаментом у руках.

– Пізнаєте? – защебетала вона, розгортаючи сувій. – Адже це ваш портрет? Коли я вас побачила вперше, то втратила спокій і мріяла лише про одне – провести з вами решту своїх днів. Я домоглася у свого бра-та-короля Кандора, щоб він дав обіцянку, що я стану вам за дружину і нікому іншому. Нині ми прямуємо до двору Доброго Короля: брат проситиме руки однієї з його племінниць і поведе мову про наше з вами одруження. До речі, мене звуть Аделіса…

До намету увійшов король Кандор, який міг змагатися красою зі своєю сестрою. Аделіса познайомила його з Карадосом. Юнаки побраталися. До двору Доброго Короля їхали всі разом.

Краса і чемність брата й сестри нікого з королівського почту не залишили байдужими, і за дружину королю Кандору дісталася найчарівніша племінниця Доброго Короля.

Після одруження короля Кандора планували бенкетувати на весіллі Карадоса й Аделіси, як раптом примчав гонець від короля, якого Карадос як і раніше звав батьком. Король наказував Карадосу негайно прибути до двору, і принц не гаючись поїхав, залишивши прекрасну Аделісу чекати жениха.

Коли Карадос прибув до палацу, «батько» розповів йому про дивну музику, що лунала ночами з фортеці, де мучилась у неволі Ізена, – чи не маг розважає полонянку?

Володар Далеких островів справді не міг допустити, щоб його кохана скніла наодинці, і послав у її розпорядження дванадцять фрейлін і дванадцять кавалерів. Кожного вечора кращі музиканти тішили їхній слух, а неперевершені танцівники радували погляди. Сам володар Далеких островів розважався разом з маленьким почтом Ізени.

Карадос запропонував «батькові» заскочити закоханого мага зненацька: під прикриттям темряви Карадос пробрався у фортецю, що гуділа черговою гулянкою, і, непомітно минувши охорону, полонив мага, тим самим зв'язавши і його чародійні сили.

Мага привели до короля, і той одразу велів покликати ката. Проте Карадос придумав для нього кару страшнішу за смерть: мага ув'язнили разом із служницею у подобі королеви. У ту саму мить, коли він говорив гаданій Ізені про своє кохання, з її обличчя зірвали маску, і володар Далеких островів зрозумів усю принизливість свого становища.

Ураженого в самісіньке серце мага відпустили з умовою, що він розлучиться з Ізеною назавжди. Опинившись на волі і відчувши, що до нього повертається чарівна сила, володар Далеких островів перенісся у фортецю і, ледве стримуючи сльози, розповів Ізені, як розтоптали його любов.

– І це був наш син? – у голосі ув'язненої кипів гнів. – Він повинен померти. Ні! – передумала вона. – Він повинен страждати, як страждали ви!..

Назавтра королева веліла покликати Карадоса. Увійшовши, він застав матір простоволосою і нерозчесаною. Ізена, зніяковівши, попросила подати їй гребінь із слонової кістки, привезений з Риму.

Але коли Карадос відхилив комод, велетенська змія уп'ялася зубами в його палець і потрійним кільцем здавила його тіло. Від болю Карадос застогнав і сповз на підлогу. Підбігла варта й віднесла його до палацу. Були скликані найвідоміші лікарі, але ніхто з них не зміг вирвати принца зі смертельних обіймів гадини.

Звістка про нещастя швидко облетіла навколишні землі. Добрий Король укрив себе жалобою. Прекрасна Аделіса у нестямі з горя і в супроводі брата поспішила до свого бідолашного жениха.

А тим часом Карадос був прикутий до ліжка. Біль підточував його сили день за днем. Він уже був на порозі відчаю, коли прибув гонець від короля Кандора: брат і сестра завтра будуть тут. Ледве гонець відкланявся, Карадос наказав своєму вірному пажеві, щоб той одягнув його і приготував усе необхідне до втечі.

Чи знав знесилений Карадос тоді, що шлях його виявиться таким довгим і що він приведе його до самотнього скиту відлюдника над берегом річки?

Білоголовий старець вийшов з каплиці. Карадос звірився перед священиком і попросив довічного притулку в його хижці.

Пажа послали за білим чернечим убранням, у якому Карадоса не впізнали навіть посланники короля.

Прибувши до палацу, король Кандор і принцеса Аделіса не застали її жениха в покоях. Аделіса так гірко заплакала, що її брат присягнувся за два роки перевернути небо і землю, але знайти Карадоса, і пустив свого жеребця чвалом. Через два роки марних пошуків він повернувся до двору Карадосового «батька» ні з чим, і лише побачення із сестрою стало йому розрадою. Одного разу, рятуючись від спеки на річковому березі, він почув сумний голос. Так тужливо оплакувати свою долю міг тільки Карадос.

Король Кандор пішов на голос і йшов, поки натрапив на чоловіка в білому одінні. Його можна було б прийняти за відлюдника, але гадина, що звисала з рукава, вчепившись у зап'ястя, виказала Карадоса.

Король Кандор з радісним криком кинувся