Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 3"

Цілком природно, що Тимур не міг розорити землі своїх рятівників. Тому‑то й зупинився на початку серпня 1395 року в місті Карасу (Єльці) на 15 днів.

Зверніть увагу на кількість днів — 15. Адже це теж легко пояснити.

Зі зруйнованого Карасу (Єльця) у всі удільні улусні центри — Тулу, Москву, Рязань, Наровчат, Темников, Володимир та ін. — Тимур відправив гінців із повелінням, щоб до нього прибули князі–оглани і привезли данину.

За правилами тих далеких часів до переможця завжди переходили права переможеного.

Цікаво, що коли підрахувати час, витрачений гінцями Тимура, скажімо, до Москви, Володимира або Наровчата, і час, витрачений на доставку данини, то це й буде 13–14 днів.

А далі Тимур представив князям північних улусів Золотої Орди їхнього нового Великого хана Тимур–Кутлука. Всі князі, митрополит і єпископи північних улусів Орди принесли клятву на вірність новому ханові, на що пішло 1–2 дні. Лише після цього Тимур зі своїми військами рушив на південь продовжувати свою справу.

Можливо, не всі з прибулих князів отримали свої ярлики. Багато кого з них було знищено.

До речі, зверніть увагу, як обережно всі описані нами події обійшов М. М. Карамзін у своїй «Історії». Жодним словом не згадав про князів–зрадників, а відхід Тимура від міста Карасу (Єльця) пояснив безглуздо:

«Наставала сльотна осінь, з людьми, які звикли кочувати в місцях родючих і теплих, навряд чи було розсудливо йти далі на Північ, щоби зустріти зиму з усіма її жорстокостями» [41, том V, с. 81–82].

Хоч майже на тій самій сторінці нижче він написав: «Сповіщений про жителів Астраханських, Тамерлан, зневаживши холод зимовий і глибокий сніг, пішов до сього міста, укріпленого, поверх кам’яних, крижаними мурами, зруйнував його дощенту, знищив вогнем і столицю Ханську, Сарай, нарешті подався до кордонів своєї Імперії, піддавши, як він сказав, Державу Батиєву згубному вітрові нищення» [41, том V, с. 82–83].

Отже, балаканина М. М. Карамзіна про те, що Тимур боявся дощу і зими, — звичайна дурниця: подвійний стандарт.

Не спромігся «великий співець» московської історії пояснити і той факт, як Тимур прийняв від «російських князів» клятву на вірність новому ханові. Хоча про нового Великого хана Золотої Орди Тимур–Кутлука згадав.

У московській історіографії завжди існували подвійні стандарти. Тому й брехня текла рікою.

Пропоную читачам і цього разу ускладнити тему— ввести новий додатковий матеріал. Розгорніть, будь ласка, карту центральної частини Російської імперії і разом зі мною перегляньте її.

Отже, ще з часів хана Батия в «Залешанській землі» володіли подарованою ханом землею та управляли улусами:

1. Мещерські князі–Чингісиди з роду Бахмета Усеїнова. їм належала «Мещерська земля», тобто значні частини території сучасних Московської, Володимирської та Рязанської областей.

«Родоначальник «Мещерських князів» Бахмет Усеїнов… прийшов з Великої Орди в Мещеру, і Мещеру воював і засів її, закріпивши «Мещерські місця» за своїми нащадками… Родовід «Мещерських князів», опублікований в «Оксамитовій книзі» М. І. Новиковим, — єдине джерело при вивченні історії «Мещерських князів»… Обдарування землею Бахмета… могло відбуватися… після монгольського завоювання, оскільки… Олександр Укович… був праправнуком Бахмета Усеїнова» [56, с. 95].

Зробимо дуже скромні підрахунки і визначимо час, коли царевич–оглан Бахмет «засів Мещеру». Вищезгаданий Укович проживав у Мещері в 1382 році і був п’ятим поколінням роду хана Бахмета (праправнуком).

Від 1238 року, року завоювання «Залешанської землі», до 1382–го минуло 144 роки. На одне покоління роду князя Бахмета припадає в середньому трохи менше ніж 30 років, що цілком достовірно свідчить про володіння «Мещерською землею» родом Чингісида Бахмета від часів її завоювання.

Про це свідчить і «Оксамитова книга», видана М. І. Новиковим.

Тепер, сподіваюся, всім зрозуміло, чому Катерина II, ввівши повсюдну цензуру, звеліла спалити всі книги, видані в друкарні М. І. Новикова. Він справді завдав російській історіографії багато руйнівних ударів, за що Катерина II і посадила його в 1792 році на 15 років у Шліссельбурзьку фортецю–тюрму.

Здавна окрасою «Мещерської землі» вважалися міста, розташовані по її периметру: Володимир — на півночі, Касимов—на сході, Рязань (Стара) — на півдні, Коломна — на південному заході, Москва — на заході.

Швидше за все, усі ці міста належали родові князя–глана Бахмета. Хоча це не принципово, бо вся територія навколо «Мещерської землі» теж належала князям- огланам, Чингісидам. Про це поговоримо нижче.

Зверніть увагу: територія Мещери простягається зі сходу на захід (від ріки Судогда до Москви–ріки) на 200–250, а з півдня на північ (від Оки до Клязьми) — на 100–150 кілометрів.

Цифри ці, зрозуміло, приблизні.

Усією Мещерою управляли князі–Чингісиди. Там не було місця для так званих «російських князів».

Нагадаю:

«Мещера, низинна рівнина, розташована між рр. Клязьмою на п(івночі), Москвою на півд. з(аході), Окою на півдні і Судогдою та р. Колп на сх(оді), в межах Московської, Володимирської та Рязанської областей» [18, том 16, с. 205].

А далі — міркуйте самі: що приховували московити, коли фальсифікували історичні події?

Саме так! Ховали правду.

2. Тульські князі–Чингісиди. Сподіваюся, читачі не забули, що«…місто Тула назвали іменем цариці Тайдули, дружини Чанібекової, і колись ним управляли її баскаки» [93, с. 48].

Від дня свого заснування Тульський улус був власністю цариці (ханші) Тайдули і ним управляли її люди, найімовірніше, її родичі. І це тривало протягом сотень років. Бо з часом ми там бачимо знаменитого оглана Бекбулата, «…улус якого був у верхів’ях Дону» [56, с. 155].

Верхів’я річки Дон розташоване в Тульській області і спускається у Рязанську та Липецьку.

У другій половині XIV століття Тульський улус князя–оглана Бекбулата виставляв у розпорядження Великого хана Золотої Орди військове з’єднання — не менше ніж одну тьму (10 тисяч людей).

Чому в цьому немає сумніву?

Як донесли арабські та перські історики, князь–оглан Бекбулат під час воєнного походу хана Тохтамиша в 1391 році «належав до почту хана» і командував лівим крилом військ. Тобто він мав у своєму розпорядженні не менше одного тумена і чин не нижчий від темника.

Згадайте велику Ясу Чингісхана. Згідно з Ясою, кожен вищий чин в армії надавався тільки по висхідній лінії. Десятникам присвоювали сотника, сотникам — тисячника, і тільки тисячник міг стати темником.

Хоча зрозуміло, що царевичі (оглани) осягали військову науку ще з юнацьких літ під пильним наглядом полководців. Так, хан Батий свій вишкіл проходив у знаменитого полководця Субедея.

Територія Тульського улусу була за розмірами не менша від «Мещерских володінь роду хана Бахмета». У