Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

симпатизував тодішньому українському провідникові, однак не заплющував очей і на непривабливі риси його характеру, — І. Мазепа. Через багато років, начебто багато разів зваживши всі «за» і «проти», він писав: «Взагалі в питаннях політичної тактики Петлюра, як я не раз потім в цьому переконався, надзвичайно піддавався впливу свого оточення. Як правило, він йшов за тою групою, на яку в даний момент спирався. Він не належав до тих провідників, що уміють накидати іншим свої погляди. Людина занадто лагідної вдачі і доброго серця, він вірив у природжену добрість людини. Добрий промовець на загальнопатріотичні теми, Петлюра, як і колись за часів моїх передреволюційних зустрічей з ним в Петербурзі, був зовсім не меткий в політичних дискусіях. Навіть маючи свій погляд на справу, він майже ніколи не брався його належно уґрунтувати та скритикувати погляди своїх противників, неначе навмисно уникаючи накинути свою думку іншим. Може, цим пояснюється його маломовність на різних нарадах та на засіданнях Директорії й уряду. Пригадую, як він дуже коротко, майже схематично промовляв на згаданій державній нараді в Києві. Також від Остапенка в Проскурові я чув, що, мовляв, Петлюра на засіданнях переважно мовчить і приєднується до готових рішень»[464].

І. Мазепа знайшов за потрібне порівняти двох лідерів Української революції — В. Винниченка і С. Петлюру, суперництво між якими майже ніколи не припинялося й, зрештою, дорого коштувало національній справі. І. Мазепа скоріше недолюблював В. Винниченка, хоч і поважав. Тим цікавіше (й цінніше) його спостереження: «… Нехіть Петлюри до дискусій була значним козирем в руках Винниченка та інших його політичних конкурентів. В протилежність до Петлюри, Винниченко любив подискутувати. Крім того він мав ще ту перевагу над Петлюрою, що користався симпатіями партії есерів. Петлюру есери, навпаки, не любили. Коли б Винниченко залишився і далі при владі, то хто знає, чи спромігся б Петлюра в році 1919-му і пізніше піднестися на ролю першої особи в державі. Але після того, як майже всі українські діячі, що набули популярности за часів Центральної Ради, повід'їздили за кордон, Петлюра став єдиним широко відомим в масах українського народу національним провідником, що твердо йшов шляхом боротьби за незалежну українську державу»[465].

Отже, зовсім не вважаючи С. Петлюру випадковою людиною на політичному Олімпі України, не можна твердити, що доля в даному разі виявилася прихильною до українства. Головний отаман начебто сфокусував у собі всі недоліки отаманщини як переважно небезпечного і шкідливого, хоч, можливо, і невідворотного явища. Не відмовляючи отаманщині у певній об'єктивній зумовленості, логічно допустити, що вінчати її мала відповідна політична фігура, поведінка якої, в свою чергу, природно стимулювала поширення згубної практики, принаймні — не перешкоджала їй, звісно, до тих критичних моментів, коли поставало питання про саму верховну особисту владу.

Пізніші дослідження феномена отаманщини мало що додали до розуміння причин його появи і сутності. Хіба що ширше з'ясовується психологічний бік явища. Прикладом тут можуть бути праці М. Стахіва. В ході військового протиборства, — стверджує він, — «затрачувався в деяких ділянках суспільного життя звичай порядку. Особиста і суспільна мораль була сильно підкопана. Бурхливі хвилі революції винесли на поверхню життя не тільки прояви великого героїзму (як це було в рядах Української Армії), але й намул із глибин суспільного життя, що каламутив довкола себе все там, де він появився. Виросли вгору такі героїчні і державницькі постаті, як Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Ісаак Мазепа, Никифор Григоріїв, Дмитро Вітовський, Іван Макух і ціла низка військових командирів. Але появилися також постаті духа бунту проти всякого суспільного авторитету, окрім власного. Виросли неоправдані амбіції різних дрібних військових начальників, що відразу хотіли бути диктаторськими генералами, тобто «отаманами». У вирі такої довгої революційної хвилі в деяких громадах затрачувалося розуміння потреби будь-якої державности взагалі. Їм здавалося, що сама тільки їхня громада або в крайнім разі волость (тобто кілька громад разом) може бути вистарчальною вповні одиницею суспільно- національного життя без потреби тіснішого зв'язку з усіми іншими громадами на всій національній території»1.

Очевидно, варто звернути увагу на те, що досвідчений дослідник воєнної історії України, ґрунтовний знавець аналізованого періоду вважає, що «джерелом постачання» отаманів був далеко не найкращий людський матеріал. «Затяжна атмосфера постійних революційних хвилювань вимагала незвичайного морального гарту в провідників державної адміністрації УНР та в старшинськім корпусі Української Армії, - розмірковує М. Стахів. — Таких постатей було справді досить. Вони в невимовно важких обставинах робили все, що тільки можна було зробити в тих умовинах. Але одночасно ці обставини викривлювали характер слабших адміністративних урядників чи старшин у війську. Ці одиниці у мирних обставинах були б добрими старшинами чи адміністративними урядниками. Вони виконували б також добру службу своїй державі в упорядкованих відносинах війни. Але інше було діло в цих умовинах, коли була захитана загальна громадська мораль. Тоді слабші одиниці, поставлені на провідні місця цивільного життя чи війська, набиралися пересадного особистого самолюбства, підпадали хворобі великости. Вони, далеко від контролі центральної влади, яка в тих обставинах не могла бути надто сильна, робилися малими диктаторами і тиранами. Щоб одначе добитися «високого» становища, вони потурали низьким інстинктам свого оточення. Так робилися то тут то там самородні «отамани», що не визнавали нікого і нічого поза своїм самолюбством і жадобою самовлади»[466].

Знайомлячись із цілком слушними міркуваннями, заперечити можна хіба що одне: за рамки отаманщини М. Стахів невиправдано виводить Головного отамана — звичайно, не лише за посадою, а й за суспільною роллю у своєрідній системі, що сформувалася в 1919 р. Адже багато що з вищезазначеного начебто безпосередньо «списано» з постаті С. Петлюри, є його політичним портретом.

Звісно, виявлялися і принципи поведінки, риси характеру, що входили у певну суперечність зі створеним узагальнюючим образом. Однак йдеться не про суто формальне, «фотографічне» співвідношення обрисів явища з його конкретним проявом, яке може дати стовідсотковий ефект. Ідеться про сутність, природу загального і конкретного, а тут жодних серйозних розбіжностей немає.

Так, наприклад, до «гріхів» дрібних отаманів М. Стахів зараховує, серед іншого, і чужий національним ідеалам, патріотичним почуттям голий прагматизм, споглядацько-вичікувальну позицію, навіть примиренське ставлення до запеклих ворогів українства.

«…Атмосфера віри в комуністичну світову революцію викликала таке прикре явище, як загравання з комуністами і роблення собі приятелів серед них на «всякий випадок», — ділиться спостереженням історик. — Інші знову відходили на бік, ставали «нейтральними» в цій смертельній боротьбі між інвазією Совєтської Росії і самостійною Українською Державою, бо не мали віри ні в слушність її справи, ні в її побіду. Вони приглядалися збоку, чия візьме. «Лузали насіння»,