Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Творці антисіоністської пропаганди Юрій Колєсніков, Лев Корнєєв та Євґєній Євсєєв зосередилися на примарній співпраці між сіоністами й нацистами, «змові» між євреями, СС та гестапо. У 1984 році стотисячним накладом було видано книжку В. Малишева «За ширмою масонів», яка «викривала» так звану «змову» вільних мулярів. Лунали твердження, що сіонізм і південноафриканський апартеїд є політичними побратимами, позаяк сучасний расизм начебто постав із юдео-християнської традиції, згідно з якою євреї є богообраним народом, а масони — це переважно світські євреї[487]. Найпродуктивнішого в СРСР антисіоністського та антисемітського пропагандиста Корнєєва широко цитували інші «колеги про цеху». Великим попитом в Радянському Союзі користувалися його твори, опубліковані в Україні (як-от «Класова сутність сіонізму», 1982) чи в далекому Киргизстані («Сучасний юдаїзм і сіонізм», 1983)[488]. Особливо огидну антисемітську статтю, яку засудили ліберальні автори, Корнєєв опублікував у ленінградському щомісячнику «Нева» у травні 1982 року, у якій він дав розширене тлумачення давнього стереотипу «єврейської загрози» для Росії, поширивши його на експлуатацію багатими євреями російських та українських трудящих завдяки їхньому контролю над банками та іншими ресурсами. Він також голослівно заявив про зв’язки між сіоністами та нацистами, фашистами, мафією та масонами[489]. Ці теми радянської антисіоністської літератури докладно представили у своїй книзі «Отрута сіонізму» Олена Модржинська і Володимир Лапський, які до всього додали ще й «змову» євреїв, що нібито стояла за «Празькою весною» 1968 року. Антисіоністські автори також звинуватили «контрольовану євреями» адміністрацію Рейгана та американський військово-промисловий комплекс у погіршенні радянсько-американських відносин[490].

У радянських антисіоністських публікаціях стверджувалося, що євреї займалися лише збагаченням та еміграцією до Палестини, і що на теренах, окупованих нацистами, вони покинули убогих одноплемінників напризволяще. Найактивніші радянські антисіоністські автори також висунули наступні химерні звинувачення[491]:

• Твердження про шість мільйонів євреїв, убитих в часи Голокосту, — перебільшення, оскільки ця цифра завищена у два-три рази.

• Сіоністи несуть відповідальність за смерть євреїв під час Голокосту. Кількість слов’янських, єврейських і ромських жертв була б меншою, якби не існувало союзу між сіоністами й нацистами.

Антисіоністські публікації не припинилися і після того, як у 1985 році до влади прийшов Ґорбачов, оскільки їхніх авторів надалі підтримували російські націонал-більшовики в лавах КПРС, у Спілці письменників РРФСР та офіційних російських радянських газетах і журналах[492]. У радянській Україні публікувати антисіоністську літературу дозволяв у часи свого сімнадцятирічного правління очільник КПУ, протеже консервативних радянських лідерів Володимир Щербицький.

Радянський антисіонізм залишив незгладимий слід у свідомості малоосвічених робітників Росії та України, які виношували гнів щодо свого «начальства» (безпосереднього керівництва, але також і олігархів, євреїв, західного капіталу, Міжнародного валютного фонду тощо). Кого б вони мали винуватити в тому, як живуть — КПРС, євреїв, Захід, чи, може, самих себе за те, що терпіли брутальну манеру поводження з ними? Завжди було зручніше звинувачувати когось іншого. Так само, як радянська антисіоністська пропаганда спрямовувала гнів невдоволених радянськими правлячими елітами у бік євреїв та Заходу, сучасні російські ксенофоби провину за усі лиха Росії покладають на Захід, НАТО та українських «фашистів».

Радянська антисіоністська пропаганда зображувала євреїв паразитами, які ніколи не створювали нічого путнього; вони були піонерами світового капіталізму і перебували на передовій антикомунізму, вони гостро ненавиділи російську культуру. Наприкінці 1980-х років вплив радянської антисіоністської пропаганди можна зауважити у постанні товариства «Пам’ять», сучасного втілення чорносотенного Союзу російського народу, підтримуваного КДБ. Підставовим документом ідеології «Пам’яті» стали «Протоколи сіонських мудреців», фальшивка, виготовлена у надрах царської таємної поліції («охранки»). «Пам’ять» поглибила і розширила антисіоністську пропаганду 1970-х — першої половини 1980-х років, наголошуючи на глобальному пануванні сіонізму як агента імперіалізму та показуючи, «наскільки потужною силою антисемітизм був у СРСР»[493]. На відміну від властей, які маскували свій антисемітизм, «Пам’ять» займала відкрито юдофобські позиції.

Антисіоністські пропагандисти ганили огидними ксенофобськими лайками «відмовників» (євреїв, які безуспішно домагалися права на еміграцію з СРСР). Віталій Портников згадував, як наприкінці 1980-х років секретар московського міського комітету комсомолу сказав йому, що «євреї хоча б виїжджають, а українці хочуть знищити нашу велику країну»[494]. Євреїв та українців і тоді, і пізніше вважали антиросійськими та антирадянськими баламутами на утриманні Заходу.

Владімір Бєґун, відомий антисіоністський пропагандист, був типовим націонал-більшовиком, якому скрізь ввижалися сіоністські змови та контрреволюційні зазіхання євреїв, які прагнуть світового панування. Бєґун стверджував, що єврейські погроми кінця XIX — початку XX століття були історично виправдані, адже їх влаштовували росіяни, які протестували проти багатств, накопичених «єврейськими гнобителями»