Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— Дякую.

Він кивнув, обвів похмурим поглядом спалений вигін.

— Їдьмо.

Я відчинив дверцята карети — і тут мене спікав черговий удар. На сидінні лежав лисий старий чоловік, непритомний, загорнутий у ковдру.

— Миросе! — покликав я, вражений, а він одповів з візницького сидіння:

— Сідай, нема часу.

Я послухався його і тремтячою рукою зачинив дверцята. Сів на сидіння навпроти старого і дивився на нього. Обличчя густо вкрите плямами, так наче його піддали тавруванню в якомусь брутальному ритуалі. Та помалу в цьому зів'ялому обличчі, цій пласкій голові та гострому підборідді я впізнавав зруйновані риси Орема, Верховного Жерця Авалеї.

Волосся. То була перука. Я відкинувся на спинку сидіння, серце гупало. Брови він підмальовував, очі увиразнював чорною фарбою та беладоною, зморшки маскував мазями, затирав пудрою. Ціла людина була штучним творінням, щодня відтворюваним. Губи, звичайно ж, завжди мав занадто червоні. Руки також, вочевидь, якось доглядав: я здригнувся на саму думку про дотик тих білих, еластичних пальців. І все прояснювалося, немов завісу роздерли надвоє: плащ з капюшоном, незвичайний, тремкий голос. Я усвідомив, що досі жодного разу не бачив його обличчя при денному світлі. Від цієї раптової думки мені волосся стало сторч. По плечах пробіг дрож, ніби я побачив Діт-Пету, острівного демона «Старий в Юному».

Він не прокинувся. Коли ми від'їхали далі од згарища, у чистіше повітря, на його поморщене чоло через віконце впало сонячне проміння. Вперше його обличчя набрало якогось певного виразу. Тепер це було людське обличчя: здатне зворушити і викликати сильні емоції своєю схожістю на череп.

За п'ять днів він так і не прийшов до тями. Мирос обережно вмощував його древню голову собі на коліна і вливав поміж сухих губів тонку цівку води. Ми купили на селянському обійсті засолене м'ясо, розклали на лузі вогнище, і Мирос заходився варити у металевому казанку юшку. Очі йому блищали у відсвітах вогню, але обличчя було вихудле.

— Я бажав йому смерті, — зізнався. — У ніч Ярмарку. Ми посварилися… І я сказав йому, що хочу, аби він помер.

— Це не твоя провина, — пробурмотів я.

— І не твоя, — відповів він, суворо дивлячись на мене поверх багаття. — Я знаю, про що ти думаєш.

Я перевів погляд на жерця.

— Який же він старий.

Мирос засміявся, хоча в очах стояли сльози.

— Як ти гадаєш, скільки йому років?

— Ну, десь із сорок… Може, сорок п'ять…

— Сорок?! — скрикнув він і повалився набік од сміху. — Ото як він прокинеться, скажеш йому… — Та раптом сів, притлумивши сміх, і застеріг: — Ой ні… ніколи про це не згадуй.

— А його енергійність, — міркував я, вражений. — Він так швидко ходить, і така пряма постава…

— Це все болма. Знаєш, що це? Її колись вживали Морські Королі, ті що в Евмені. Вона неймовірно дорога. Старий практично на ній живе. Іноді ще жує мілім, бо болма робить його божевільним.

— Це все тому, що він жрець? — запитав я.

— Ха! — буркнув Мирос. — Це тому, що він змаразмілий старий верблюд.

Він пристудив юшку і взявся годувати жерця; рідина стікала старому по підборіддю й по зморшкуватій шиї.

Ми їхали повільно, щоб не надсаджувати коня. Місцевість ставала дедалі пустельнішою й безлюднішою. Мирос просувався путівцями, уникаючи Королівської Дороги. Ми пили зі струмків, там же й вмивалися. Я знайшов у кареті свою торбину; все було на місці — книжки, одяг, листи Тіалон. Збереглися також велика подорожня скриня жерця і кілька речей Мироса, що складалися в основному з тютюну і пляшок тейви. Я згадав Оремові слова: «Маємо припускати, що нас знайдуть». Його діла не розходилися зі словами. Він прибув на Нічний Ярмарок без страху і приготованим до втечі.

Ми спустилися до потічка набрати води. Мирос прихопив казанок, а я — порожній дзбанок. Той дзбанок колись слугував жерцеві для зберігання якогось знадобу, отож тепер вода з нього пощипувала, наче парфуми. Тим не менш, ми наповнювали його скрізь, де траплялася нагода. Того дня світло було лагідним, і над травою, немов туман, зависли рої мініатюрних метеликів. Раптом Мирос спіткнувся й упав на одне коліно.

— О боги, — простогнав лише. І заплакав у безмірному розпачі. Вода текла йому по черевиках.

Того дня я взяв його за руку, допоміг підвестися, подав води напитися, виводив його з нестями, як умів. А вночі він зробив те ж саме для мене, бо прийшов привид, з'явився просто в кареті, де ми спали, згорнувшись калачиками од холоду, і я раптом дико заволав на все горло, охриплим від диму голосом. Вона підійшла близько, зовсім близько. Всі сяйливі зірки стяглися довкола неї мантією, а її лице у гнівній гримасі ряхтіло, як клубок полум'я.

— Напиши мені валлон!

І моє видіння спалахом перетнув пейзаж: узбережжя, пласке як море. Це її пам'ять, не моя.

— Напиши мені валлон!

Коли вона врешті відпустила мене, я був не в кареті, а зовні, валявся на землі. Довкола простягалася темна лука, і всі зірки