Читати книгу - "Щоденник злодія"

елементарному правилові, якому підпорядковується моє життя. Нині я його любив. Я визнавав його всемогутність. І навіть якби він не любив мене, все одно тримав би мене в собі. Його моральний авторитет напрочуд великодушної людини став такий всеосяжний, що заколот розуму в його лоні був неможливий. Я міг відчувати свою незалежність, діючи лише в царині почуттів. Думка — зрадити Армана — осявала мене. Я надто боявся і надто любив його, щоб не мати бажання його ошукати, зрадити, обікрасти. Я вже передчував млосну насолоду майбутнього блюзнірства. Якщо він був Бог (він відав, що то є жалість) і міг виказати до мене поблажливість, я спокійно зрікався його. Ліпше, якби я це зробив із допомогою Стілітано, який не любив мене і якого я не зміг би зрадити. Його тонка особистість у найчудовіший спосіб відповідала образові кинджала, що протинає серце. Його диявольська сила, можливо, крилася в його байдужості. Сила, з якою Арман відкидав будь-які закони, свідчила про його власну могутність — і силу тих законів над ним. Стілітано кепкував із них. Його іронія роз'їдала мене. Ба більше, вона зухвало проступала на його прегарному обличчі.

Ми зайшли до бару, і Стілітано пояснив мені, що я маю робити.

— Ти казав про це Роберові?

— Зцапів? Це між нами.

— Гадаєш, ми гроші лопатою гребтимем?

— А що ж? Це скнара. Він обкрутив колосальне дільце у Франції.

Стілітано, здавалося, вже давно все обміркував. Я бачив, як він повертається зі свого нічного життя, яке минало перед моїми очима, покрите таїною. Ховаючись за машкарою свого сміху, він пильнував, був завжди насторожі. Коли ми виходили з бару, до нас причепився якийсь жебрак: він попросив у нас кілька су. Стілітано кинув на нього зневажливий погляд.

— Корешу, роби як ми. Якщо тобі треба бабки, візьми їх.

— Скажи, де?

— Пошукай у моїй кишені, якщо хочеш.

— Добре вам так казати, але якби ви були…

Стілітано не захотів продовжувати розмову, яка могла затягтися і в якій він міг дати маху. Він умів дуже спритно відшити свого співрозмовника, демонструючи свою твердість і надаючи своїй подобі чітких обрисів.

— Коли нам треба, ми беремо їх там, де вони є, — звернувся він до мене. — Не варто зв'язуватися з усілякими волоцюгами.

Чи він вирішив, що настала мить напоумити мене, тобто дати мені урок жорстокості, а чи в нього самого виникла потреба ще більше утвердитися в егоїзмі, хоч би що там було, Стілітано виголосив це з якоюсь напускною недбалістю — його порада прозвучала в нічному тумані, мов якась ледь зарозуміла філософська істина, сподобна моїй схильній до жалісливості вдачі. Справді, я міг розпізнати в цій протиприродній істині чесноту, спроможну своїми діями захистити мене від самого себе.

— Ти маєш рацію, — сказав я, — якщо нас схоплять, то не йому сидіти в холодній. Хай сам викручується, як стане духу.

Цим реченням я не тільки ображав найцінніший — хоч і таємний відтинок мого життя, а й утілював себе (у цьому місті золотарів, у мороці марнолюбної самотності) в розкішному образі діаманта з осяйними гранями. Ми надійшли до місця, де працювала Сільвія, але було вже пізно, і вона подалася додому.[xxxii] (Я зауважив собі, що на його жінку іронія не поширювалася. Він говорив про неї хоч і без ніжності, але й без посмішки.) Проституція у Бельгії не була така впорядкована, як у Франції, отож будь-який «кіт» міг жити зі своєю подругою. Ми зі Стілітано рушили до готелю. У наших розмовах він уміло уникав згадок про плани, а натомість поринав у спогади про наше життя в Іспанії.

— Ти тоді в мене по вуха влопався.

— А тепер?

— Тепер? Ти ще й досі любиш?

Мені здалося, ніби він хотів упевнитися в моїй любові, у тому, що заради нього я зможу покинути Армана. Була третя-четверта година ранку. Ми поверталися з країни, де світло і гамір такі несамовиті.

— Ще дужче, ніж раніше.

— Без жартів?

Він посміхнувся, зиркнувши зизим оком на мене, не стишуючи ходи.

— Щось не так?

Стілітанів осміх був жахливий. Його постійна турбота — особливо з тої давньої іспанської пори — стати дужчим за мене, торувати над моєю природженою вдачею і знеславити її змусила мене проказати речення, яке, навіть мовлене спокійним тоном, звучить як виклик. Я мусив пояснити, чітко висловити свою першу пропозицію, сформульовану як умову теореми. Саме з цього пояснення, а не з якогось протилежного мусила постати моя нова позиція.

— Усе гаразд.

— Тоді що? Я ж тобі більше подобаюся.

— Я тебе вже не люблю.

— А!

Цієї миті ми саме проходили під однією з арок віадука, який тримав на собі залізницю. Стало ще темніше, ніж допіру. Стілітано зупинився, повернувся, вп'явся у мене поглядом. Він ступив до мене крок. Я не відступив. Майже з вуст у вуста він прошепотів мені:

— Жане, мені подобається твоє нахабство.

На мить запала мовчанка. Я боявся, що він вихопить ножа, щоб убити мене, і подумав, що не зміг би оборонитися. Але він усміхнувся.

— Дай-но мені закурити, — попросив він.

Я дістав із кишені цигарку, прикурив її, разок затягнувся і вклав її йому прямо посеред рота. Вправним рухом язика Стілітано перемістив її у правий кутик рота і, не перестаючи всміхатися, ступив ще один крок, загрожуючи обсмалити мені твар, якби я не відступив. Моя рука, зависла в нерішучості, мимоволі потяглася до його тіла: воно збентежилося. Стілітано всміхнувся, дивлячись мені прямо в вічі. Мабуть, він легко втримував у собі дим. Коли він розтулив рота, то звідти не випливло ані хмаринки. Від нього самого і від усього його причандалля віяло лише жорстокістю. Ніжність і туманну розпливчастість вигнано. Але нещодавно я бачив його у принизливому становищі. Ярмарковий атракціон під назвою «Палац дзеркал» — це такий собі балаган, де всередині міститься лабіринт, перегороджений дзеркалами: одні з олив'яною амальгамою, інші прозорі. Заплативши, ви туди входите, але вся штука в тому, як звідти вийти. Ви починаєте розпачливо наражатися на своє власне відображення або на відображення якогось відвідувача, відокремлене від вас склом. Вуличні роззяви пантрують за пошуками невидимого шляху. (Сцена, яку я зараз опишу, підказала мені ідею балету під назвою «Адамове дзеркало».) Підходячи до цього балагану, єдиного на цьому святі, я побачив неймовірне стовписько людей, витріщених на нього,