Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

ця маленька білявка (акторчина приятелька) дістала вчора нагороду на квітковому корсо. «Не знаю, — відповіла Альбертина, — а хіба одна з них білявка? Сказати по щирості, вони не вельми мене цікавлять, я їх не розглядала. Хіба одна з них білявка?» — звернувшись до трьох своїх приятельок, спитала вона недбало. Тим часом ішлося про дівуль, яких Альбертина щодня зустрічала на дамбі, тож у цій дивовижній її необізнаності мало бути щось чи не вдаване. «Вони, як на мене, теж не дуже уважно нас розглядали», — сказав я Альбертині, сказав, може, з несвідомого бажання розвіяти її гризоту, — якщо вона любить жінок, — доводячи їй, що вона не привернула їхньої уваги і що загалом не заведено, навіть у найзіпсованіших, цікавитися незнайомими дівчатами. «Вони нас не розглядали? — заперечила знеобачки Альбертина. — Та вони тільки це й робили». — «Звідки ви це взяли? — спитав я. — Ви ж були повернуті до них спиною». — «А це що?» — відповіла вона, показуючи на вправлене в стіну велике свічадо, якого я не помітив, але в яке вона, моя товаришка, весь час, поки ми гомоніли, не переставала вдивлятися своїми’ гарними й стривоженими очками.

Від того дня, коли Коттар зайшов зі мною до маленького ен-карвільського казино, я, дарма що не поділяв лікаревої опінії, став дивитися на Альбертину іншими очима; сам вигляд її викликав у мені гнів. Я й сам змінився — тією мірою, якою вона нині здавалася мені іншою. Я втратив до неї колишню доброзичливість; їй у живі очі та й позаочі, аби я тільки знав, що мої слова внесуть їй у вуха, я бризкав на нею водою. Проте не завжди. Якось я довідався, що Альбертина й Андре дістали запрошення від Ельстіра. Переконаний, що вони прийняли його у сподіванні на те, що дорогою додому їм, немов пансіонеркам, удасться пожирувати, вдаючи з себе дівчат скорих до плюгавства, і, не признаючись у цьому одна одній, зажити розкошів, неприступних незайманицям, розкошів, на саму думку про які у мене щеміло серце, я сюрпризом, щоб збентежити їх і позбавити Альбертини втіхи, на яку вона розраховувала, заявився без запрошення до Ельстіра. Проте застав я в нього тільки Андре. Альбертина поклала собі прийти до нього іншого дня вкупі з тіткою. Тут я сказав собі, що Коттар, мабуть, помилився; приємне почуття, що ворухнулося в мені, коли я побачив Андре саму, потім ще гріло мою душу і пом’якшило неприязнь до Альбертини. Але тривало це стільки, скільки триває коротке поліпшення в здоров’ї кволих людей, яким знов незду-жається від якоїсь дрібнички. Альбертина завелася гратися з Андре, гра далеко не заходить, але, певне, не зовсім невинна; ця підозра катувала мене, аж поки зрештою я гнав її від себе. Та заледве я від неї зцілювався, як вона*відроджувалася в іншій формі. Я побачив, як Андре, підмазуючися з властивою їй грацією до Альбертини, поклала голову їй на плече і цмокнула, приплющивши очі, її в шию; або вони перезирнулися; або хтось прохопився словом, що бачив, як вони вдвох ішли купатися, — всі ці дрібниці зазвичай витають у повітрі, і більшість людей дихають ними без шкоди для здоров’я і не псуючи собі крови, проте людина недовірлива від них хиріє, і-її душа знов попадає в пекло. Часом я, навіть не бачачи Альбертини, навіть нічого про неї не чуючи, зненацька згадував позу, в якій вона сиділа біля Жізелі, — позу, яка тоді здалася мені невинною; тепер її було досить, щоб знівечити віднайдений мною спокій; ба більше: тепер я навіть поривався дихати отруєним повітрям, я, як сказав би Коттар, сам упорскував собі трутизну. У такі хвилини згадувалося все, що мені було відомо про Сваннове кохання до Одетти, про те, що Сванна ціле життя дурили. Власне, якщо вдуматися, гіпотеза, з допомогою якої я будував собі уявлення про Альбертинину вдачу і під впливом якої снував болісну для мене гадку про кожен мент її життя, бо це життя годі було простежити ступінь по ступеню, моя гіпотеза була не що інше, як спогад, як убитий у голову кілок про вдачу пані Сванн, якою мені її описували. Розповіді про неї підстьобували теперішні мої фантазії про Альбертину: буцімто вона недобра дівчина, така сама бахурувата і така сама проворна на те, щоб пошити нас у дурні, як стара паплюга, і я прикидав, скільки мені довелося б потерпати, якби я її покохав.

Одного разу, коли ми всі зійшлися на молу біля Ґранд-отеля, я напнув був Альбертину мокрим рядном, і Розамунда сказала: «Ох же і змінились ви до неї! Раніше, то й неба прихилили б, її слово закон, а тепер ви об неї ноги витираєте!» Щоб ще більше потоптати Альбертину, я заходився примилятися до Андре: нехай Андре і мерзіє в тому самому гріху, що й Альбертина, а все-таки, як мені здавалося, вона, така хоровита і неврастенічна, заслуговує на більше потурання, — аж це на простопадній до молу вулиці, на розі якої ми стояли, з’явилося, посуваючись трю-хом удвокінь, ландо маркізи де Камбремер. Голова суду рушив був до нас, але, забачивши ландо, чкурнув геть, щоб не подумали, ніби він знається з нами; потім, зміркувавши, що маркіза може його помітити, низенько віддав їй чолом. Проте повіз не покотив Морською вулицею (як можна було сподіватися), а в’їхав до готельної брами. Не сплинуло й десяти хвилин, як прибіг геть засапаний ліфтер і звернувся до мене: «Маркіза де Камбремер приїхала, щоб побачити ясного пана. Я піднімався нагору, шукав у читальні, але ніде не знайшов ясного пана. На щастя, мені спало на думку заглянути на пляж». Не встиг він це доповісти, як я побачив, що до мене простує вкупі з синовою і якимсь вельми церемонним паном маркіза. Очевидно, вона поверталася з якогось вранішнього рауту або чаювання десь неподалік, угинаючись не під тягарем літ, а під вагою безлічі коштовних витребеньок, якими себе обвішала, бо вважала, що поштивіше з огляду на велике панство й гоноровитіше для її стану отак узолотитися: хай усі бачать, що вона «убрана як на весілля». Власне, саме цього «десанту» Камбремерів у готелі так боялася моя бабуся, коли утаювала від Леґрандена, що ми вибираємося до Бальбека. Тоді мама сміялася з її страхів перед такою неймовірною, як на неї, подією. Але така подія все ж нарешті зайшла, але іншим побитом і без Леґранденової участи. «Можна