Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

— Що ти робиш? Боляче! — зойкнуло Прагнення.

— Цить! Мовчи!

— Але що ти робиш? — прошепотіло воно йому просто на вухо.

— Хочу тебе заховати. Щойно Вітер поставить мене на землю, заберу тебе додому. Хоча я не певен, що знайду стежку, — пояснював хлопчик, запихаючи останні клаптики хмарки до кишені. — Та, може, мені якось вдасться?

— Ти і я?! Разом? Додому?..

— Може, ти хочеш залишитися? — запитав Петрусь. Він трохи перелякався, що Прагнення вирішить не повертатися на землю, бо йому сподобалося бути хмаринкою.

— Я… Навіть не знаю, що й казати…

Вітер поволі вщухав, і Петрусь із Прагненням у кишенях повільно спадали на землю. Хлопчик напружував зір, щоб знайти своє місто, вулиці й будинок, а знайшовши, не зводив з нього очей. Прагнення мовчало. Тепер командував Петрусь. Із кожною хвилиною місто, вулиця й дім ставали дедалі ближчими, і Петрусь бачив їх чимраз виразніше. Не промовляючи ні слова, бо він не міг відшукати потрібних, хлопчик вдивлявся в синь річки, зелень лісів і лук, червоні дахи й сірі нитки вулиць. І відчув, як у його серці спалахнув крихітний гарячий пломінчик.

— От цікаво, коли ти вже по-справжньому прокинешся, чи пам’ятатимеш усе, що відбувалося раніше? Колишню школу, колишній дім, людей, яких знала тоді. І чи пам’ятатимеш, що тут діялося, що ми тобі читали і як ставили тобі музику. А може, ти прокинешся й подумаєш, що все це сон, бо ти не знаєш ані цієї кімнати, ані краєвиду за вікном, а якщо побачиш котрусь із нас, то не знатимеш, кого саме, бо ти ж нас не знаєш. Можна сказати, що ти народишся вдруге. Може, ти вчитимешся в нашій школі? Агата сидить сама, ти могла б сидіти з нею. Вона здається різкуватою, але взагалі класна. Тобто, вона справді різкувата, але не із друзями. Клаудія цікавиться модою і має хлопця, Марціна. Добре було б, якби ти прийшла до нашого класу! — Зося підійшла до ліжка й потиснула Магдину долоню. — Прокидайся, ми на тебе чекаємо!

Агата й Клаудія стояли біля хвіртки й нетерпляче очікували Зосиного повернення.

— І що? І як? Вона щось сказала?

— Ні.

Зоська була бліда, тремтіла й насилу поверталася до тями.

— Лише тепер я починаю це розуміти, — схвильовано говорила вона. — Вона справді весь час там була. Я дивилася на неї, як на річ. На таку собі велику ляльку. Читала їй, бо мусила, але не вірила, що вона справді там є. Тобто всередині.

— Як це? — насупилася Агата, нічого не зрозумівши.

— Не знаю. Якось це для мене занадто складне.

Агата обійняла її й повела до себе додому. Клаудія зробила чай, а Зоська, усе ще тремтячи, безладно розповідала про своє сьогоднішнє читання.

— Залишився останній уривок, — сказала вона, хухаючи в долоні, а її тіло струшував дрож. — Завтра якраз закінчиш.

— Не панікуй. Це лише казка скінчиться. А найцікавіше попереду, у справжньому житті.

Зоська не панікувала. Вона не боялася, та водночас ця ситуація її страшенно лякала. Крім того, дівчина соромилася власних почуттів і того, що не може їх опанувати. Те, що вона перелякалася Магди, яка поступово опритомнювала, було їй незрозумілим, але це був факт.

Повернувшись додому, Зося не розпакувала рюкзак і не зробила уроки, прилягла на ліжку й невдовзі, втомлена, заснула.

Коли за дві години вона прокинулася й спустилася на кухню, батьки саме вечеряли. Зося була переконана, що нічого не змінилося: зайняті обговоренням цікавих медичних випадків, вони навіть не помітять її присутності. Але батько не лише урвав розмову, він ще й подивився на доньку й промовив щось незвичайне:

— А от і наша зірка!

У Зосиному серці щось затріпотіло. Чи то радість, чи то неспокій.

— Ми про все знаємо! — продовжував батько, а мати задоволено посміхалася, як і всі батьки, котрі бачать, що їхні зусилля не пропали марно, а нащадки ретельно дотримуються складеного на роки наперед освітнього плану. От тільки Зосі це більше не подобалося.

— У чому справа? — знічено запитала вона.

— Ми тобою пишаємося!

— Ми не змогли бути на батьківських зборах, тож твоя класна керівничка сама зателефонувала до нас і про все повідомила, — пояснила мати.

— Звісно, йшлося не про оцінки, — нечемно перебив її батько. — А про дещо набагато важливіше. Про те, чим ти займаєшся після уроків.

— Ми й не думали, що ти займатимешся цим у твоєму віці, але це чудово, що ти знайшла свою пристрасть і присвячуєш їй весь свій час, — наввипередки говорили батьки.

— Отож, ви вже про все знаєте… — тихо промовила Зося. Її трохи здивував щирий ентузіазм, але подумки вона й досі була біля Магди. Те, що батьки не прийшли на шкільну виставу, здавалося їй у цю мить геть неважливим.

— Розкажеш нам докладно, як усе було?

— Бо вчителька сказала, що це все абсолютно випадково.

— А що ви маєте на увазі?

— Цю дівчину. Як її… Магда? Ви доклали неймовірних зусиль. Ти й твої подружки.

— Це ті самі, що приходили тоді?

— Так.

Зоська анітрохи не поділяла їхнього настрою.

— Може, запросиш їх якось до нас? — силкуючись здаватися гостинною, запитала мати.

Зосю аж занудило від цієї нещирості. Батьки нагадували їй флюгер на вітрі. Коли їм щось було до вподоби, їхні вуста спливали медом.

— Ти не знаєш прізвища лікаря, який лікує цю дівчину? — поцікавився батько. — Йдеться про те, аби тобі дали якесь підтвердження, що ти брала участь у такому експерименті.

— Не знаю.