Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І раптом хропіння, неначе чоботом, розчавило тендітну ефемерну казку. Музика звучала далі, проте Людмила вже не чула її. Вона кинула гнівний погляд на Петра, котрий, затишно вмостившись у кріслі, сопів простудженим носом, зірвалась на рівні й вийшла в тамбур. Чомусь забула в цю мить, що Добриня намотався з англійцями, пробіг майже два десятки кілометрів на лижах, випив чарку. Розморила хлопця втома. Забулося й то, що не для когось іншого, а для неї він старався.
Касян курив біля прочинених дверей свою ескімоську люльку. Біля його ніг сидів рудий з підпалинами пес і віддано зазирав у очі хазяїну. Почувши рипіння дверей, обоє повернули голови.
— Чого це ви тут? — спитала Людмила.
— Куримо… — Касян показав чубуком люльки на Дружка.
Людмила підійшла до дверей, прочинила їх трохи ширше. Вітер, здавалось, тільки того й чекав. Під його тиском дворі з шумом зачинилися і її тамбурі стало зовсім темно. Людмила хотіли повернутись до кімнати, ненароком стала Дружку на лапу і, відсахнувшись, опинилась в обіймах Касяна. Обоє нараз завмерли. Потім Касян послабив обійми, але вона не одхилилася, не одійшла. Він пригорнув її до себе і почав цілувати гаряче, невідомо чому і куди поспішаючи.
— Я тебе дуже люблю… Люблю… — шепотів Касян, цілуючи її очі, шию, поки не знайшов губи. І вона відповіла на його поцілунок.
Несподівано рипнули двері. Людмила злякано відсахнулась від Касяна. На порозі стояв Добриня. Очі в нього були заспані. Чи то він і справді нічого не помітив, а чи тільки зробив вигляд, зрозуміти було важко.
— Дихаєте? — Добриня винувато посміхнувся.
Вагання, підсвідома образа, розгубленість струмували з його очей і пекли сильніше за крик обурення.
Людмила опустила очі, поправила зачіску і пішла в «салун». Чоловіки лишилися в тамбурі. Стояли, уникаючи дивитися один одному в очі.
Затягнувши на кришці танка останню гайку, Митрич просигналив «підйом». Коли витягли на пірс, одгвинтили передній ілюмінатор і свіже повітря обпалило йому лице, зрозумів: більше під воду спуститись не зможе, сили немає, а ще ж треба заводити кінець на корму «гармоні», чіпляти трос, і все це на глибині.
Підійшов Михеєв, глянув на старого, покрутив біля скроні пальцем, категорично сказав:
— Вилазь, авантюристе! Більше під воду не пущу.
— А де Добриня? — спробував посміхнутися Митрич.
— Пішов з Людмилою на ГРП до Калікіна.
— Ну от, бачиш… Більше, синку, нікому було, у водолаза радикуліт, а я все-таки старий епронівець.
— Базіка ти, дядечку, ану, хлопці, витрушуйте його з комбінезона, он як розпашів, прикурювати від носа можна… Ще чого доброго, Кіндрат схопить… Вилазь, купання більше не буде!
Накинувши старому на плечі бушлат, Вовчик заходився пісочити:
— Тобі хто дозволяв? Хто дозволив без Добрині починати?! Ти хто в порту, найбільший начальник, так?
Відсапавшись, старий почав пояснювати ситуацію та так переконливо, з таким натхненням, що захопив і Михеєва. Він знав, що там, де справа стосувалась техніки, Вовчик заводився з пів-оберта. Не минуло і години, як вони вже разом чіпляли трос. Паліспас-блок закріпили на кільце. Кінець від бремсберга завели на каніфас-блок і з'єднали із сталевим, в чотири сантиметри товщиною, канатом. Блок збільшував силу лебідки втроє. Вісімдесят тонн на кінці. Така сила здатна зрушити гору, не те що втримати «гармонь». Спостерігаючи за цими приготуваннями, затихли навіть дотепники з бригади вантажників. Дехто з глядачів (сьогодні була неділя, і їх зійшлося досить багато), зрозумівши ідею підняття баржі, почали відверто висловлювати захоплення її сміливістю і засипати пропозиціями. А втім, і скептики не приховували своїх сумнівів.
— Запасайтесь водичкою, браття, запасайтесь, поки сніг не весь розтанув.
— Утоплять вони «гармошку», їй-богу утоплять, — хвилювався перукар Арчил. — Хто, хто, я вас питаю, за це взявся? Базіки…
— Ну, не скажи, Вахтанговичу, ідея смілива і цілком можливо, що вони її піднімуть, — не погоджувався з ним Семен Шульков. — Я, як механік, можу сказати, що в час технічного прогресу чи, може, навіть революції…
— Ти за революцію, а я проти! Теж мені революціонер знайшовся! — спалахнув кавказець.
— Ну, чого ти гарячкуєш, Арчиле? — заспокоював його Семен. — Вони ж цю баржу витягти хочуть, щоб вона й далі працювала, а ти каркаєш.
— Нехороше, дядечку, — сказав Вовчик. — Какой я тебе дядечко?
— Ну, коли ти від робітничого класу носа вернеш, родичатися не хочеш, тоді відійди звідси. І взагалі, — Володька вискочив на ящик. — Товариші, прошу всіх відійти з небезпечної зони. Тут не цирк, і на цих канатах піхто танцювати не збирається. А от коли лопне така ниточка та, не доведи господи, зачепить кінцем якогось роззяву, то соцстраху вже платити буде нікому.
Глядачі одійшли, але суперечки між ними не вщухали. Митрич не зважав на них. Він натхненно працював. Час від часу ставало досадно, що поруч нема Добрині. Проте чекати ira його повернення вже не було сенсу. Якщо правда, що він пішов на ГРП, то повернеться не раніше завтрашнього ранку. А приплив триває шість годин і не скористатись з цього значило провалити справу. За час припливу «гармошку» треба підпити з грунту, підтягти до берега, зачепити тросом за надбудову, перевернути і поставити на кіль. У час відпливу, коли баржа залишиться на суші, треба встигнути заварити пробоїни, щілини, шви, щоб хвилі нового припливу підняли її. А потім ще підтягнути до катків, закріпити на них, по рейках витягти на берег і вже тоді почати капітальний ремонт. У цьому, власне, й полягала ідея Добрині.
Митрич розумів, що, починаючи це без начальника порту, бере на себе немалу відповідальність, та відступати він не вмів, те було не в його характері. Тим більше, що з моменту, коли він підключив кришку до танка, компресор вже накачує туди повітря. Присівши на краю пірса, баржовий задивився на воду, замислився.
Хвиля в затоці
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча», після закриття браузера.