Читати книгу - "Бронзовий птах"

— Як же вам пощастило побороти Сєрова?

— Ну вже й Сєров! — Борис Сергійович похитав головою. — Шило!

— Яке шило?

— Те, що про вас замітки писало.

— Значить, він?

— Він самий… Звичайний хабарник. Куркулі не хотіли комуни. Розуміли, що доведеться землю віддати, яку вони незаконно захопили, от і підкупили Сєрова. За хабар він видав охоронну грамоту на садибу, хоч ніякої історичної цінності вона не має. Словом, Сєрова вже прогнали з губвно.

— Он воно що… — протягом сказав Мишко. — Виходить, це справа рук Єрофєєва. А я думав, що графині…

Борис Сергійович знизав плечима:

— Графиня… Вона теж була зацікавлена. Очевидно, хотіла зберегти садибу для старих господарів. Саме вона і звела Єрофєєва з Сєровим. Справа в тому, що дружина Сєрова — її рідна сестра.

Тільки зараз Мишко зрозумів, кого нагадувала йому дружина Сєрова. Ну звичайно ж, «графиню». Точно! Тільки ця стара, а та молодша…

Мишко подумав про те, як добре зробив він, що не піддався на вмовляння і погрози Сєрова. Адже коли б він його послухав і вивів звідси загін, то об'єктивно допоміг би куркулям і колишнім поміщикам. А він же одразу розгадав Сєрова, одразу відчув його нещирість і ворожість. Значить, у нього, Мишка, є політичне чуття. Адже і Єрофєєва він теж розгадав, одразу ж зрозумів, куди гнуть куркулі… Але, звичайно, все набагато складніше, ніж йому уявлялось. Тут ланцюг: Сєров, Єрофєєв, «графиня», човняр, Карагаєв… Можливо, що у кожного з них своя мета, але їх об'єднують спільні інтереси. І, звичайно, все це має відношення і до вбивства Кузьміна і до обвинувачення Миколи Рибаліна.

Розповісти Борисові Сергійовичу про Карагаєва чи не треба?

Звичайно, для Бориса Сергійовича важливо знати, що тут заявився колишній хазяїн садиби. А що як цей чоловік у зеленому зовсім не графський син, зовсім не Карагаєв? Хлопці вже стільки разів помилялись. Мишко боявся помилитися ще раз, боявся набазікати чогось зайвого. Краще завтра переконатись, що це справді граф, і тоді вже розповісти.

— Майте на увазі, — сказав він, — Єрофєєв і інші куркулі все одно шкодитимуть комуні.

Борис Сергійович розсміявся:

— А ми й не розраховуємо на їхні симпатії. І не потребуємо їх. Ми не боїмося куркулів. Це вони нас бояться. Вони чудово розуміють, що їм доведеться віддати те, що вони захопили при допомозі різних незаконних махінацій. І командувати тут, в селі, ми їм не дамо. Вони це добре розуміють і тому чинять опір і чинитимуть. Якщо хочеш, зможеш у цьому сьогодні переконатись.

— А що сьогодні буде?

— Сьогодні ввечері сходка. Приходь із своїми товаришами. Одержите наочний урок класової боротьби.

Загін прибув на сходку в повному складі. Всім було цікаво. До того ж сходка відбувалась у клубі, господарями якого діти до деякої міри почували себе: адже вони його побудували.

Звичайно на сходку збиралися лише чоловіки, а тепер з'явилось усе село: і чоловіки, і жінки, і діти. Було задушливо, але багато хто сидів у кожухах і валянках. Хмаринки сизого тютюнового диму пливли під дерев'яні крокви. Стелі не було. По суті, це був великий сарай.

На сцені стояв маленький стіл, накритий червоною матерією. За ним сиділи голова сільради Іван Васильович і Борис Сергійович. Голова підвівся, попросив, щоб було тихо і сказав:

— Громадяне! — Він завжди на сходках чомусь говорив не «громадяни», а «громадяне», мабуть, для урочистості. — Громадяне! Починаємо збори. Є постанова центральної влади. Значить, у колишній панській садибі організувати трудову комуну для дітей із числа колишніх безпритульних товаришів. Значить, слово для інформації має директор Борис Сергійович. І просьба, громадяне, не курити.

Але всі продовжували курити.

Борис Сергійович підійшов до рампи. Всі замовкли і втупилися в нього очима.

— Товариші, — сказав Борис Сергійович, — комуна організовується з числа колишніх вихованців дитячого будинку. Всі вони в минулому безпритульні, а деякі навіть і малолітні злочинці. Кажу вам проще відверто, щоб усі були в курсі справи…

Він замовк. У залі наростав глухий гомін. Спочатку це був тихий, стриманий говір багатьох людей у різних місцях клубу. Потім усі заговорили разом, загомоніли, захвилювались. І нарешті пролунав несамовитий жіночий крик:

— Вони й нас тут усіх пограбують і переріжуть…

Це вигукнула жінка з дитиною на руках, уся нібито обгорнута великою квітчастою хусткою.

— Так, товариші, деякі з них були малолітніми злочинцями, — продовжував Борис Сергійович, але це було колись. За декілька років, проведених у дитячому будинку, діти стали зовсім іншими. Вони оволоділи різними професіями, знають і люблять свою справу, навчилися поважати колектив. Коротше кажучи: я ручаюсь за кожного. І ось побачите: у вас з комунарами встановляться якнайкращі стосунки. Вони вас не скривдять, і я сподіваюся, що й комунарам не доведеться ображатись на вас.

Але в міру того як говорив Борис Сергійович, гомін знову наростав. Мишко уважно спостерігав за зборами і бачив, що куркулі хоча й не кричать, але будоражать усіх. Вони сиділи навколо Єрофєєва і крамаря маленькою, але згуртованою і злою купкою, усвідомлюючи, що симпатії більшості учасників сходки на їхньому боці, бо всі не хочуть тут комуни, бояться її, бояться комунарів, про яких їм наговорили всіляких жахів.

І Мишкові було шкода Бориса Сергійовича, що самотньо стояв на сцені віч-на-віч з ворожим натовпом, який не хотів його слухати і переривав на кожному слові злобними і глузливими вигуками. Він усією душею співчував Борисові Сергійовичу, але нічим не міг допомогти йому…

А збори галасували, кипіли, вирували. Особливо хвилювалися жінки.