Читати книгу - "Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

Гершко. Господiн, што вам от мiнє завгодно, я нiкакого Хведора не знаю.

Копач (грiзно). Де цимбали? Грай, псявiро!

Гершко. Какiє там цимбали? Чого ви чiпляєтесь? Iграйтє сєбє, єжелi ви музикант.

Копач (до Романа).

Аж корчма трясеться,

Вальса ляхи оддирають та мазура.

(До єврея.)

А єврей пляше та нищечком:

«Шляхетська натура!»

Гершко. Я вас не понiмаю, говорiтє сєбє, сколько угодно.

Копач. Хе-хе-хе! Де тобi понiмать? Це стихи Шевченка. Хочеш, прочитаю всi напам’ять.

Гершко. Не нужно менi нiяких ваших стiхей. (До Романа.)Скажiть же отцу, щоб завтра був у Смоквинова непременно, бо програє дiло, с тєм до свiданья. (Iде.)

Копач. Слухай, як тебе?

Гершко. Я до вас не маю нiкакого прiкосновєнiя, i нам нєчего рекомендоваться. (Виходить.)

Копач (вслiд).

Жид мудрує, як би кого надуть,

А як надує, зараз простує на другий путь.

Тим вiн живе, тим вiн i дише,

Що повсякчас векселя пише.

Чув? Це мої стихи. У мене, брат, цього матерiялу на воза не забереш. Тридцять лiт меж людьми живу — знаю, хто чим дише… Опит — велiкоє дiло. От засяду зимою i напишу комедiю малоросiйську:

Еней був парубок моторний

I хлопець хоч куди козак…

Ха-ха-ха! Чув? Тепер всi пишуть: крадуть у других i видають за своє, а як я напишу, то буде сама правда, потому бачу все, як на долонi. От тiлько немає часу тепер, треба деякi дiла покiнчить. Особливо тут є один предмет на Боковеньцi… не тим голова забита. Слухай, Романе! Цей предмет не дає менi спокою нi вдень, нi вночi. Я хочу побалакать з тобою. Не думай собi, що я так дурно по свiту ходжу… нi… Та якби я хотiв, то й зараз би доказав. Менi тiлько засiсти, то з маху напишу що завгодно… Тiлько не до того менi. Хочеш пристать до мене в компанiю?

Роман. Писать що, чи як? Я до цього не зроден.

Копач. Нi! Що там писать, чортзна-що, писать! Я й сам напишу з маху що завгодно. Хочеш — комедiю, а хочеш — прошенiє, яке завгодно прошенiє i куди завгодно? Це пустяк, одно баловство. Хочеш грошi мать?

Роман. Та де ж ми їх достанемо? Украдемо, чи як?

Копач. Оце! Яке ти сказав слово — украдемо! Боже борони! Ти собi цього не думай… Я, слава Богу, вiк прожив, а i трiски чужої не взяв! Спитай своїх, мене всi знають.

Роман. То яка-небудь комерцiя, чи що?

Копач. Тут пустяшная комерцiя: позич де-небудь рублiв п’ятдесят, тобi повiрять, i ми достанем силу грошей. Вiр, це моя судьба, само провiдєнiє менi цей путь указує.

Роман. Може, фальшивих?

Копач. А-а! Який-бо ти! Ти все на лихе вернеш: викопаєм.

Роман. Щось ви давно їх копаєте, а ще нiчого не викопали.

Копач. То все нiчого не доказує. Iщiте — i обрящете! Сьогодня нема, завтра нема, пiслязавтра — мiлiон! Е! У мене опит. Оцей раз як не найду грошi — годi, кiнець, амiнь. Засяду десь i буду писать, все одно грошi, я за год напишу стiлько, що й на воза не забереш. А тiлько цей раз треба одкрить, треба, хоч кров з носа. Вiк шукаю, а такого предмета не находив. Викопаємо — все пополам. Станеть i тобi, i менi, i нашим дiтям, i внукам на весь вiк… Правда, ми ще не жонатi, хе-хе-хе! Ну, та це не штука, ще поспiємо. Ти тiлько те візьми — якi предмети: скала… та яка скала? Прямо шапка! Балка так i балка так; клином сходяться до скали; на пригорку два копили, висiченi оскардами; один показує на восток, другий — на запад; i посерединi в землi одкопав кам’яну фигуру чоловiка, робота чудова, тож оскардами висiчена. Як ти думаєш, хто б дурно наставив таких прикмет, га? Ото-то бо й є! От поїдемо, сам побачиш i тодi зразу згодишся. Я тебе люблю i хочу з тобою попробовать щастя.

Роман. Це ви мене дуже заохотили… Що ж, поїдемо, тiлько щоб батько не знав.

Копач. Секрет, секрет! Отодi, як вивернемо червінцiв бочонкiв п’ять, тодi тiлько скажемо. А є!.. Є!.. Душа моя чує, опит — велікоє дєло!

Входять Параска i Мотря.

Поговоримо потiм. Здраствуйте, Iвановна!

Ява V

Тi ж, Параска i Мотря.

Параска. Здрастуйте! А чом же ти, сину, не йдеш до волiв?

Роман. Та забалакався, я зараз повечеряю та й пiду.

Копач. А ви ще не вечеряли? Це добре дiло, бо й я не вечеряв.

Параска. То iдiть же у ту хату, там вечеря стоїть на столi.

Копач. Альом, ле-козак! Та попоїмо, а потiм ти до волiв, а я в клуню на солому, можна?

Параска. А чому нi — спочивайте з Богом.

Копач. Я не люблю, знаєте, там всяких нєжностей: перин, подушок. Є солома — добре, а нема — кулак в голови, свиту послав, свитою укрився, заснув — мало журився, проснувся, встав — встрепенувся, шапку насунув та й далi посунув… Хе-хе-хе! (Вийшов.)

Роман. Скажете, мамо, батьковi, що тут приїздив єврей i сказав, щоб вони завтра були у Смоквинова в обiдню пору з грiшми, бо Жолудь землю перекуповує. (Вийшов.)

Ява VI

Параска i Мотря.

Параска. Добре. Iди ж, дочко, внось сюди з комори вечерю, а я трохи поприбираю.

Мотря пiшла.

I що це старий задумав? Щось тут є, а що — не розберу. То не хотiв у церкву коней давать, а то i сам поїхав, i цiлу обiдню стояв навколiшках; то не хотiв Мотрю сватать за Романа, то посватав; нiколи не гуляв, а то так добре випили з кумом; та все радiє чогось, веселий такий. I куди вони оце поїхали? Чи вiн кого привезе з собою, чи господь його знає? Звелiв, щоб вечеря була готова, щоб ставнi були зачиненi, свiчка поставлена на столi i щоб i ляльки тут не було. Аж страшно менi робиться од цих приборiв, i слова тобi не скаже, що задумає робить…

Мотря вносе вечерю i ставить на столi, мiж iншими пляшками з горiлкою, пироги i сметану.

Мотря. Хто це до нас сьогодня приїде?

Параска. Не знаю, я вже боялась старого розпитувать; доволi того, що вiн був веселий i згодився на ваше весiлля. А сiрники є?

Мотря. Є!

Параска. Ходiм же.

Одчиняють дверi, з другої хати виходять Копач i Роман.

Копач. Спасибi за вечерю! Тепер залiзу на солому, як у пуховики.

Виходять; на кону