Читати книгу - "Три метри над рівнем неба"

— Феста… Феста… Ось воно, опитування 18 березня. І, звичайно, стоїть мінус. Ви задоволені? Ага… — Проконтролювала інші оцінки. — Не знаю, чи вас допустять до іспитів.

Кволе «дякую» злетіло з губ Сильвії, яка знову сіла за свою парту. Практично її потопили. Джаччі із задоволеним виглядом повернулась до опитування. Бабі переглянула щоденник. 18 березня. Власне, дата, коли було опитано Серванті. Сумнівів не було. Джаччі помилилась. Але як це можна довести? Це було її слово проти слова професорки. Тобто — ще одне зауваження. Бідна Феста, їй просто дуже не поталанило. Так і справді вона ризикувала цілим роком. Відкрила сторінки з інших предметів. 18 березня. Це був четвер. Перевірила інші уроки. Як не дивно, цього дня Фесту не викликали із жодного предмету.

Можливо, це було випадкове, а можливо, й ні. Вона висунулася з-за парти.

— Сильвіє!

— Що таке?

Вигляд у Сильвії був убитий. І вона мала на те підстави, бідненька.

— Даси мені на хвильку твій щоденник?

— Навіщо?

— Маю перевірити одну річ.

— Яку?

— Я тобі потім поясню… Дай.

На якусь мить маленький вогник надії засяяв в очах Сильвії. Та передала їй щоденник. Бабі відкрила його. Прогортала до останніх сторінок. Сильвія дивилась на неї з надією. Бабі усміхнулась. Обернулась до неї і віддала щоденник.

— Тобі пощастило!

Сильвія слабко усміхнулась. Вона у цьому не була впевнена.

Раптом Бабі піднесла руку.

— Вибачте, пані професорко…

Джаччі обернулась до неї.

— Що таке, Джервазі? Вам теж бракує опитування? Ви сьогодні занудні, га, дівчата?.. Ну ж бо, що там таке?

Бабі підвелася. Хвильку помовчала. Усі очі класу були звернені до неї. Особливо — очі Сильвії. Бабі глянула на Палліну, яка також, як і всі, чекала з цікавістю. Усміхнулась їй. Зрештою, вона чинила правильно. Джаччі навмисно поклала завдання Палліни серед сімок.

— Ну ж бо, Джервазі, що у вас там?

Бабі усміхнулась.

— Я хотіла сказати, професорко, що ви помилились.

У класі почулось лопотання. Дівчата, здавалось, збожеволіли. Бабі була спокійна.

Джаччі почервоніла від злості, але взяла себе в руки.

— Тихо! Ах так, Джервазі, і в чому ж?

— 18 березня ви не могли опитувати Сильвію Фесту.

— Як це ні? Це записане ось тут, у моєму журналі. Хочете подивитись? Ось, 18 березня, мінус Сильвії Фесті. Я починаю думати, що вам подобаються зауваження.

— Це оцінка Франчески Серванті. Ви помилились, записуючи, і поставили її Фесті.

Джаччі, здавалося, зараз вибухне від люті.

— Ах так? Ну, я знаю, що ви все записуєте в своєму щоденнику. Але це — ваше слово проти мого. Якщо я стверджую, що того дня опитувала Фесту, то це так і є.

— А я кажу, що ні. Ви помилились. 18 березня ви не могли опитувати Сильвію Феста.

— Ах так? Чому це?

— Тому що того дня Сильвії Фести не було в школі.

Джаччі пополотніла. Узяла загальний журнал і почала як навіжена гортати його. Сильвія за партою відкрила свій щоденник. Дійшла до останніх сторінок, де були пояснювальні записки. Ось що хотіла подивитись Бабі. Швидко прогортала. Клас завмер у побожній тиші, чекаючи цього останнього підтвердження.

Сильвія знайшла підпис своєї матері. Ось він, під датою 19 березня, наступного дня після її відсутності. Джаччі зупинилась на сторінці журналу, позначеній жахливою датою — вісімнадцятим березня. Гарячково перевірила відсутніх. Бенуччі, Маріні і… ось вона. Джаччі схопилась за кафедру. Не вірила власним очам. «Феста». Це прізвище, виведене її власною рукою, ніби викарбуване вогняними літерами. Її ганьба. Її помилка. Не потрібно було нічого іншого. Джаччі глянула на Бабі. Вона була знищена. Бабі повільно сіла. Всі однокласниці по черзі обернулись до неї. Потроху класом рознеслося жебоніння: «Молодець, Бабі, молодець, молодець». Бабі вдала, що не чує цього. Але повільне шепотіння докотилось і до вух Джаччі, ці слова вразили її, ніби жахливі крижані голки, безжальні, як увесь тягар цієї поразки. Така втрата обличчя перед класом. Її класом. І ці фрази, які так важко і складно вимовити, підкреслення її помилки: — Серванті, повертайтеся на місце. Феста — до дошки.

Бабі втупилась у парту. Справедливість узяла гору. Потім повільно підняла обличчя. Подивилась на Палліну. Їхні погляди перетнулись, і тисячі невимовлених слів промовисто пролетіли між їхніми партами. Відсьогодні Джаччі також могла помилятись. «Золоте правило» було розбите. Воно розліталось на тисячі скалок, ніби тендітний кришталевий фужер — з рук молодої недосвідченої офіціантки. Але Бабі не сварила жодна хазяйка. Куди б вона не обернулася, всюди зустрічала веселі очі своїх однокласниць, що раділи та пишалися її сміливістю. Потім подивилась дещо далі. Побачене злякало її. Джаччі не зводила з неї очей. Її погляд, позбавлений будь-якого виразу та самого життя, був твердий, як сірий граніт, на якому важким зусиллям було вирізьблене одне слово — «ненависть». На якусь мить Бабі пошкодувала, що не помилилась тоді. Краще вже ще одне зауваження, аніж те, що вона побачила у цьому погляді.

44 Maritozzo — римське тістечко з пухкого тіста видовженої форми, яке зазвичай наповнюють збитими вершками.

Maritozzo — римське тістечко з пухкого тіста видовженої форми, яке зазвичай наповнюють збитими вершками.

44

28

Полудень. Степ в олімпійці та шортах увійшов на кухню поснідати.

— Добрий день, Маріє!

— Добрий день.

Марія одразу ж припинила мити посуд. Вона знала, що Степа дратує цей звук, коли він щойно прокинувся. Хлопець зняв кавоварку та каструльку з молоком із вогню і сів за стіл, коли задеренчав вхідний дзвінок. Здавалося, він збожеволіє. Степ схопився рукою за лоба.

— Та що це за кур…

Марія швидко подріботіла до дверей.

— Хто там?

— Я, Полло! Ви мені відчините, будь ласка?

Марія, пам’ятаючи вчорашні події, обернулася до Степа із запитальним виразом обличчя. Степ кивнув. Марія відчинила двері. Полло вбіг до квартири. Степ наливав собі кави.

— О, Степе! Ти не уявляєш, який крутяк! Казка, шик!

Степ підняв одну брову.

— Ти приніс канапки?

— Ні, їх я тобі більше не носитиму, бо ти цього не цінуєш. Дивись сюди, — показав йому «Іль Мессаджеро»45.

— Та я вже маю газету, — Степ підняв зі столика «Ла Репуббліка». — Мені її Марія принесла. А ти з нею навіть не привітався.

Полло нетерпляче обернувся до неї.

— Дбрдень, Маріє.

— І чого ти завжди так деренчиш дзвінком? Здається, тобі потрібний ще один урок гарних