Читати книгу - "Час кохати, Ерін Кас "

Олександра

— Другий склали, — задоволено промовляє Ліза. — А ви казали, не спішити.

— Я думала, він мене завалить, — жаліється Аліна. — Саш, видихни, все позаду, — смикає мене за руку.  

— Угу, — відповідаю натягнутою усмішкою.

У мене вчора ввечері такий скандал з батьком був, що я досі відійти не можу. На іспит їхала вареною і склала успішно тільки тому, що трапилася улюблена тема. Чомусь він вирішив ще раз нагадати, що живу я на їхні з мамою гроші, і ще раз вколоти відсутністю батька дитини. Хотів дізнатися ім’я. Грозився, що поїде зранку до університету говорити з куратором. Ніби куратор має контролювати дорослих дівчат. Був грубим, роздратованим, кидався образливими словами…

Я пів ночі плакала, поки вони з мамою сварилися у своїй спальні. Ледве сповзла з ліжка зранку й змусила себе приїхати на іспит.

— Алінко, до Юри поїдеш? — питає Ліза.

— Так, у нас романтичний вечір.

— А ти, Саш? — Ліза бере мене під руку.

— Я залишусь, — повертатися сьогодні додому вогненебезпечно.

— Удвох буде веселіше ночувати, — каже задоволено. Мені б її гарний настрій. Останнім часом я, окрім пригнічення, не відчуваю нічого.

— Дівчата, — лунає за спиною гучний голос Люби.

— Обломщиця, — шипить Лізка, гальмуючи. — Що?

— Чули вже?

— Чули, — Лізка розвертається й тягне мене за собою. — Потім дізнаємося.

— Про що? — Аліна руйнує її план втекти.

— Хто записаний на практику до Олександра Михайловича, будуть проходити в інших місцях. Михайло Костянтинович оголосить пізніше.

Згадка про Сашу з болем вганяється у серце гострим уламком. Опускаю очі в підлогу, поки Люба прямує до нас. 

— Чому ж він нас не захотів? — питає обурена Ліза. Вона також була записана зі мною в одну групу. Мені давно байдуже на практику, я зрозуміла, що доведеться просити у батька допомоги, щоб знайшов для мене місце.

— Поїхав, — розводить руками староста. — Саш, ти бліда.

— Не всі такі спокійні перед іспитами. Вона перехвилювалася, — захищає мене Ліза під уважним поглядом Аліни. — Куди поїхав?

— Не куди, а з ким. Танька з паралельного потоку чула, як Михайло Костянтинович хвалився, що вони з нареченою чекають дитину.

Дивні відчуття. Я знала, але все одно болить.

— Ми не дуже то і рвалися, тому нехай собі валить, — Лізка безцеремонно розвертається й тягне мене за собою. Аліна звикла до її поведінки, тому не дивується, а я подумки дякую їй за таку незвичайну, але необхідну підтримку.

Аліна у гуртожитку не затримується, Ліза також йде на прогулянку з Надею, а я лишаюся, щоб просто поспати. Останнім часом дуже клонить у сон і нарешті покращився апетит. Токсикоз ще не зник, але стало краще. Про Олександра я намагаюся не думати. Моя нервова система не витримає і дасть збій, що вплине на дитину. Я вперто відкидаю усі спогади про нас і наполегливо думаю про майбутнє. Яким воно буде? У моїх планах великий жирний пробіл.

Мирон кожного дня пише повідомлення, але більше жодних пропозицій не робить. І нічого не запитує. Дає час. Якщо цілий тиждень витримав і не з’явився у мене вдома чи в гуртожитку, значить налаштований серйозно. А я не знаю, як реагувати на його пропозицію. Це ж суцільний обман, з якого боку не подивись.

Міцний сон руйнує неприємний стукіт. Розплющувати очі не хочеться, але звук стає наполегливішим. Кілька секунд кліпаю, тоді сідаю, відмітивши, що на вулиці почало вечоріти. У двері знову стукають, тому встаю, щоб відчинити.

— Що ти тут робиш? — перелякано дивлюся на батька.

— Тебе шукаю, — відповідає грубо. — Чому на дзвінки не відповідаєш? — проходить до кімнати, обводить її поглядом.

— Спала, — проводжу долонями по обличчю, проганяючи залишки сну.

— Чому додому не поїхала? Токсикоз минув?

— Ні, — рвучко зачиняю двері, щоб його гучний бас ніхто не почув. — Не минув, але завтра зранку консультація.

— Він тут? У гуртожитку? — спопеляє мене поглядом.

— Хто? Тату, — нервово сміюсь, — ти при своєму розумі?

— Ти знахабніла до краю. Гадаєш це весело? Нагуляла дитину, принесеш батькам і що далі? Як ти уявляєш своє життя у майбутньому? Ти могла б стати лікарем, — підіймає догори вказівного пальця. — Вдало вийти заміж. Мати статус і світле майбутнє. І що обираєш ти, Олександро? — під його поглядом хочеться провалитися крізь землю.

— На жаль, я не можу нічого змінити, — кажу тихо. — Так сталося.

— І запропоновані варіанти вирішення проблеми тобі чомусь не підходять.

— Які саме? — починаю дратуватися. — Позбутися дитини? — голос бринить сльозами. — Ти міг би це зробити? Зараз. Взяти і викинути мене на смітник? Як непотрібну річ. Небажану, зайву деталь, яка шкодить незрозумілому статусу? — сльози зриваються з очей. — Чи набрехати Мирону і все життя тягнути на собі провину? Як краще, скажи?

— Не робити істерику. Так краще, — говорить зневажливо. — Ти літаєш серед рожевих хмар. Думаєш, що в житті все складеться саме собою. Мушу розчарувати. Так не буде.

— Я знаю.

— Знаєш? — хмикає. — Тоді повинна розуміти, що ховатися не вийде. Якщо перспективного Мирона ти забракувала, поговоримо з тим, хто батько.

— Не поговоримо, — попри ніяковість, дивлюся йому у вічі.

— Ти знаєш, хто батько?

— Так.

— Я все одно дізнаюся його ім’я. Не посоромлюся спитати кожного твого одногрупника, з ким ти водилася.

— Не водилася, а мала стосунки.

— Це не стосунки, коли чоловік покористувався жінкою і втік.

— Він не втік. Тату… — від емоцій аж тіло трусить.

— Ти не будеш народжувати одиначкою, — гримить на усю кімнату.

— Тату…

— Не будеш, я сказав! — перебиває. — Або ти виходиш за нього, або я власноруч посаджу тебе в авто і відвезу до клініки.

— І тобі байдуже на мої почуття? Ти готовий зруйнувати життя своєї доньки? — вже не стримую сліз.

— Не дави на жалість. Колись ще подякуєш. То ти говориш його ім’я?