Читати книгу - "Благородство злодюжок, Настя Лайт"

Гості прибули цілою компанією рівно о сьомій вечора. Яка приголомшлива пунктуальність!

- Ми перші! – Тетрана Рілф, велична королева демонів, по-дитячому показала Вікі язика і переможно усміхнулася.

- Язик, як лопата – город можна копати, - єхидно підколола Тетрану Вікі і вперто схрестила на грудях руки. – Це ми були перші!

- Брехня! Сабріна – свідок! Вона зараз підтвердить, що ми з Кейрісом перші тут з’явилися! Правда, Сабі? – демониця з прищуром подивилася на мене, ніби натякаючи, що у разі неправильної відповіді мене спіткає щось вкра-а-ай неприємне…

Мені стало трохи погано…

- Ти на неї тиснеш! – обурено вигукнула Вікі. – Ти тиснеш на свідка!

- Та ти знущаєшся! Я й слова їй не сказала!

- Твій погляд все за тебе каже! Тет, ти Фурія! Фу-рі-я.

- Ах так?! Тоді ти… ти…

- Взагалі ви обидві помиляєтеся, - меланхолійно втрутився Кейріс, перебивши дружину. Безстрашний і безсмертний чоловік! Ти вічно житимеш в моїй пам’яті! – Всі телепорти працюють з однаковою швидкістю. Ціна на них залежить лише від кількості енергії, що в них вкладена, тобто від кількості чи відстані можливих переміщень. Що більше в телепорті магії, то далі і більше разів ним можна переміщатися. От і все.

- Ти не міг раніше сказати?! – зашипіла Тет.

- Та ви з Вікі такі азартні були. Не хотілося бути кайфоломом, - з невинною усмішкою знизав плечима могутній король демонів.

Лета з усмішкою перевернула очі, підійшла до мене і міцно обійняла, прошепотівши на вухо:

- Як малі діти, чесне слово. Ох, і не заздрю я їхнім слугам…

- Не повіриш, я те саме щойно подумала, - так само тихо відповіла я, а тоді трохи гучніше, щоб наше перешіптування не викликало підозр спитала: – А через що Вікі з Тет сперечалися?

- Та ми кишенькові телепорти парами використовували, тобто ми з Рошаіром – його телепорт, Вікі зі Смаріером – свій, а вінценосне подружжя – свій. Ну, Вікі з Тет і почали сперечатися, у кого телепорт швидший. Тому ми одночасно відправилися, щоб це перевірити.

- Я-асно…

- А все тому, - Тетрана недобре зиркнула на свого чоловіка, - що Кейріс не міг одразу нормально все пояснити.

- Та я невинний, як ягнятко! – обурився двохметровий широкоплечий дядько з гострими іклами і великими рогами. Угу, чим вам не ягнятко?

- Що ж, ласкаво просимо! Заходьте до замку, - Макс віртуозно відвернув кінець світу і спалення свого замку королевою демонів.

Йдучи коридором, я почувалася найщасливішою дівчиною у Всесвіті! Весь коридор аж блищав від чистоти, на стінах висіли великі красиві картини, наш шлях освітлювали позолочені підсвічники, а на кожному вікні були тюль і штора! Як мало в цьому житті треба для щастя!

- Сабріно, підозрюю, що саме вам замок брата завдячує такими разючими змінами на краще? – хрипко, як завжди запитав Рошаір.

- Не лише мені, - я сторожко йому усміхнулась.

- Що ж, смак у «не тільки вас» є, - він іронічно скривив губи.

- Не скаржимось, - я усміхнулась. Треба буде вилучити момент і поговорити з ним про ті його слова на балу. Щось вони ніяк не дають мені спокою, наче то були передвісники лиха. «Пообіцяй, що наглянеш за Летою, якщо мене не буде поруч… чи якщо я помру…» Ох, не до добра це все, не до добра…

Втім, мої похмурі думки швидко розвіялись на фоні загальних веселощів.

Сьогодні зібралася просто неймовірна компанія! Я вже не пам’ятаю, коли востаннє так добре і весело проводила час! Спершу ми всі сиділи за столом, їли, спілкувалися і жартували. Потім ми вирішили перейти до вітальні, де всі вмостилися в кріслах навколо двох столиків з розмальованими вазами. Лише ми з Летою зручно вляглися на новий пухнастий килим біля каміну і грали в шахи. То й що, що Лета завжди виграє? Я насолоджуюсь самою грою, а не перемогою!

- Вікі, - Лета зробила хід королевою і поставила шах моєму королю, - а чому у тебе волосся колір змінює? Мені вже давно цікаво.

Я відсунула гру – однаково я в безвихідному становищі – і з цікавістю прислухалась.

- Це від настрою залежить. Ось, зараз воно золоте і хвилясте. Це значить, що я дуже щаслива.

- Це спадкова особливість?

- Угу. Від тата.

- А хто твій тато? – поцікавилась я, бо зрозуміла, що Леті незручно і далі розпитувати. Вона дуже поважає особистий простір і з питаннями зазвичай не чіпляється. Спитати про у Вікі про волосся – це вже для неї подвиг.

- Він бог.

Запала недовірлива тиша.

- Тобто? Ти ж не маєш на увазі одного з них? – я тицьнула пальцем в стелю, нервово усміхнувшись. – Бог краси? Бог стилю? Бог пік-апу? Бог боксерського рингу?

- Бог вітру. І я маю на увазі одного з тієї компанії, - Вікі повторила мій жест, тицьнувши пальцем вгору.

Я чекала, що Вікі зараз засміється і скаже щось типу: «Та я жартую, розслабся!», але вона з усмішкою чекала, поки ми осмислимо той факт, що вона теж фактично…