Читати книгу - "Грішна"

Мора вибралася зі спальні, вже не помічаючи болю від скла, що дедалі глибше впивалось у її ногу. Двері до гаража були в кінці коридору. Вона смикнула їх і прослизнула всередину, саме почувши, як знову б’ється скло, як розлітається по підлозі.

Вона причинила за собою двері. Позадкувала до автомобіля, переривчасто дихаючи. Серце мов у галоп пішло. «Тихо. Тихо». Вона повільно взялася за ручку дверей автомобіля й зіщулилася, почувши клацання замка. Відчинила двері, прослизнула за кермо. Здавлено застогнала, згадавши, що ключі так і лишилися у спальні. Завести двигун і поїхати звідси було неможливо. Мора глянула на пасажирське сидіння і в автоматично увімкненому в гаражі світлі побачила свій телефон, що завалився в щілину.

Розкрила його: батарея була повна.

«Дякувати Богу», — подумала вона й набрала 911.

— Оператор служби порятунку.

— Я з Бакмінстер-роуд, 2130, — прошепотіла Мора. — Хтось намагається вдертися до мого будинку!

— Можете повторити адресу? Я вас не чую.

— Бакмінстер-роуд, 2130! Злочинець…

Вона замовкла, не зводячи очей з дверей будинку. Тепер під ними світилося.

«Він тут. Він обшукує дім».

Вона вибралася з авто, м’яким рухом зачинила двері, світло вимкнулося. Вона знову була в темряві. Коробка запобіжників була за кілька футів від неї, на стіні гаража, і Мора задумалася, чи не вимкнути струм у всьому будинку. Це дозволить їй сховатися в темряві. Але він скоро здогадається, де її шукати, і прийде сюди.

«Просто сиди тихо, — подумала вона. — Може, він вирішить, що мене немає вдома. Може подумає, що тут порожньо».

А тоді згадала про кров. Вона лишила за собою кривавий слід.

Мора чула його кроки. Він ішов дерев’яною підлогою, слідом за її кривавими слідами з кухні. Вони були розмазані в обох напрямках, нечіткі.

Але зрештою вони приведуть його до гаража.

Вона подумала про те, як померла Пані Пацюк, згадала яскравий розсип шроту в її грудях. Подумала про руйнівний шлях «глейзера» в мідній оболонці крізь тіло людини — вибух, що проходить крізь внутрішні органи, розриває судини, викликає крововилив у грудну порожнину.

«Біжи. Геть з будинку».

А що тоді? Намагатися докричатися до сусідів? Грюкати в двері? Вона навіть не знала, хто з них нині вдома.

Кроки наближалися.

Або тепер, або ніколи.

Мора побігла до бічних дверей, відчинила їх, у гараж увірвався холод. Вона вивалилася надвір. Голі ноги по литки вгрузли у сніг, що не дав зачинити за собою двері.

Вона лишила їх напіввідчиненими, побрела до воріт, смикнула заціпенілий від морозу засув. Телефон випав з рук, поки вона розхитувала ворота, засипані глибоким снігом. Нарешті вдалося відхилити їх настільки, щоби протиснутись у щілину до двору.

В усіх будинках на вулиці було темно.

Вона побігла, збиваючи ноги об сніг. Біля тротуару почула, як переслідувач теж узявся за ворота й силкувався відчинити їх ширше.

Тротуар був немилосердно відкритий, тож Мора притиснулася до живоплоту й так дісталася до двору містера Телушкіна. Але тут замети були ще глибші, мало не до колін, і просто рухатися вперед було важко. Ноги заніміли, були незграбні від холоду. Вона була легкою мішенню — чорна фігурка на морі безжально білого снігу. Шкутильгаючи вперед, вгрузаючи у сніг, вона думала, чи в цю мить він не цілиться в неї.

Провалившись у ще глибший замет, вона впала долілиць, відчула смак снігу на вустах. Стала навкарачки й поповзла, відмовляючись здаватися. Приймати свою смерть. Ноги нічого не відчували, одначе вона й далі прокладала шлях, коли почула кроки, що рипіли, наближаючись до неї. Він ішов убивати.

Раптом темряву прорізало світло.

Мора підвела голову й побачила наближення фар. Автомобіль.

«Мій єдиний шанс».

Схлипуючи, вона звелася на ноги й кинулася до вулиці. Закричала, вимахуючи руками.

Авто зупинилося просто перед нею. Водій вийшов — високий, грізний силует, що рухався до неї крізь примарну білизну.

Мора витріщилася на нього. Поволі позадкувала.

Це був отець Брофі.

— Усе гаразд, — промовляв він тихо. — Усе гаразд.

Вона озирнулася на свій будинок, але нікого не побачила. «Де він? Куди він подівся?»

Наближалися ще вогні. Ще два автомобілі зупинилися поблизу. Мора побачила б’ючкі сині вогні патруля, прикрила очі долонею від яскравого світла, намагаючись розібрати, що за силуети йдуть до неї.

Почула, як Ріццолі гукає:

— Док? З вами все добре?

— Я подбаю про неї, — сказав отець Брофі.

— Де Саткліфф?

— Я його не бачив.

— Будинок, — сказала Мора. — Він був у моєму будинку.

— Заберіть її у своє авто, отче, — запропонувала Ріццолі. — Просто посидьте з нею.

Мора так і не поворухнулася, наче скрижаніла на місці. Отець Брофі підійшов, зняв пальто, накинув їй на плечі. Обійняв і допоміг сісти на пасажирське сидіння.

— Я не розумію, — прошепотіла вона. — Що ви тут робите?

— Тссс. Заберемо вас подалі від вітру.

Він сів поряд з нею. Обігрівач дув теплим повітрям на її коліна, на обличчя, та вона тісніше куталася в пальто, намагаючись зігрітися, і зуби калатали так, що говорити було несила.

Крізь лобове скло вона бачила темні фігури на вулиці. Упізнала силует Баррі Фроста, який підходив до її вхідних дверей. Побачила Ріццолі та патрульного, які обережно прокрадалися до бічних воріт, тримаючи зброю напоготові.

Розвернулася, подивилася на отця Брофі. Хоча зрозуміти вираз його обличчя вона не могла, та відчувала напруженість погляду, так само як відчувала тепло пальта.

— Звідки ви дізналися? — прошепотіла Мора.

— Коли не зміг до вас дотелефонуватися, зв’язався з детективом Ріццолі.

Він узяв її за руку, затримав між своїх долонь. Від цього дотику в неї на очах виступили сльози. Раптом вона зрозуміла, що не може глянути на нього, тож пильно дивилася вперед, на вулицю, яка розмилася перед очима, коли священик торкнувся її руки вустами в теплому тривалому поцілунку.

Мора закліпала, відганяючи сльози, сфокусувала погляд. Побачене стривожило її. Метушливі фігури. Силует Ріццолі на тлі мерехтливих синіх вогнів мчить до дороги. Фрост дістає зброю, присідає за патрульним авто.

«Чому вони всі мчать до нас? Що вони знають такого, чого не знаємо ми?»

— Замкніть двері, — сказала вона.

Брофі з подивом подивився на неї.

— Що?

— Замкніть двері!

Ріццолі кричала з вулиці, попереджувала.

«Він тут! Він сховався за нашим авто!»

Мора вигнулася, ковзнула рукою по дверях, намацуючи кнопку, божеволіючи від того, що не знаходила її в темряві. За її вікном з’явилася тінь Метью Саткліффа. Вона здригнулася, коли двері рвучко відчинилися й холодне повітря заповнило салон.

— Виходьте, отче, — сказав Саткліфф.

Священик завмер. Тихо, спокійно мовив:

— Ключі в замку. Забирайте автомобіль,