Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

Після хрещення княгині Ольги 955 р. константинопольський патріарх запевняв, що благословлятимуть сини руські її нащадків навіть в останньому поколінні: «снове Рустии. и в послѣднии родъ внукъ твоихъ». Після смерті цієї непересічної жінки — передвісниці офіційної християнізації Русі, яка першою увійшла в небесне царство, — руські сини повинні були хвалити її як зачинательку, бо вона й після смерті молилася за країну. І в цьому випадку «синів» слід розглядати передусім як підданих східнослов’янської держави (звичайно, здебільшого етнічних слов’ян).

Наступний історичний сюжет, у якому згадуються руси, належить до 971 р., коли після захоплення воїнами Святослава подунайського міста Переяславця греки спробували дізнатися, скільки ж у нього воїнів. У війську цього князя було тоді 10 000 воїнів, але він назвав удвічі більшу цифру — 20 000 русів. Супротивник виставив проти них, згідно з літописним повідомленням, 100 000 своїх воїнів. Руси все ж таки здолали греків, які відкупилися, навіть враховуючи всіх убитих із протилежного боку. Пізніше до їхніх імператорів були відіслані руські посли, які вели переговори від імені князя руського. У заключному договорі Святослав Ігоревич підтвердив присягу свою «съ всими людьми нашими, єже суть подо мною Русь, бояре и прочии» про мирні відносини між двома державами. Далі він знову наголошує на тому, що разом із ним присягаються «бояре и Русь вся».

Різниця між русами та представниками одного з літописних племен — радимичів — була зафіксована в описі походу князя Володимира на останніх 984 р., коли на річці Піщані його воєвода на прізвисько Вовчий Хвіст здобув перемогу. Після цього радимицькі представники вже «платять дань в Руси. и повозъ везутъ и до сего дне». У цьому випадку радимичі — явно ще не руси.

988 р., коли імператори вмовляли свою сестру Анну вийти за того ж Володимира Святославича, то одним із їхніх аргументів стало звернення до неї про те, як багато зла руси зробили грекам. Тут руси і візантійці виступають уже як окремі народи. А 1015 р., після смерті цього великого князя київського, літописець цитує біблійного царя Соломона, який стверджував, що після смерті праведного мужа надія не згине і «се бо в память держать Рустии людиє». Тоді ж, після братовбивчого протистояння між Володимировими синами, Святополк дізнається, що на нього йде Ярослав із новгородцями й варягами. У відповідь він «пристрой бещисла вои Руси и Печенѣгъ». Боротьба між братами тривала й 1018 р., коли Святополка підтримав польський князь Болеслав. Сили їхньої коаліції виступили проти Ярослава, який у відповідь «множество совокупи Руси. Варягы Словены».

1051 р. «постави Ярославъ Лариона митрополитомъ. Руси». Лаврентіївський літопис уточнює, що Ілларіон за походженням був русином. І в повідомленні 1054 р. підкреслюється: «Преставися князь. Рускии Ярославь». Східнослов’янське походження тогочасних руських князів не викликає сумнівів і в описі подій 1115 р., коли Володимир Мономах та інші його родичі зібралися у Вишгороді для перенесення в нову церкву мощів Бориса і Гліба. 1147 р. Ізяслав Мстиславич ставить митрополитом Клима Смолятича, а той же Лаврентіївський літопис знову уточнює — родом русина. Наступного 1148 р. руські землі згадуються як населені східними слов’янами території.

Чітке етнічне розмежування простежується і в описі подій 1151 р. під час протистояння Ізяслава та Юрія (на боці останнього були й кочівники-половці). Бої точилися по Дніпру. У районі зарубського броду половці, побачивши, що сил супротивника замало, кинулися на них озброєні вбрід. А руси переправилися на човнах. Тенденція у характеристиці русів як східних слов’ян продовжується й надалі. 1160 р. у протистоянні згадуються руські князі, а 1178 р. вони вже виступають разом проти половців на чолі з ханом Кончаком.

Галицький регіон (як і північні та північно-східні східнослов’янські території) тривалий час не належав до власне «руської зони». Це знайшло підтвердження і в контексті розгляду проблеми в більш конкретних випадках: 1202 р. «Собравшю же Роурикоу Половци и Роуси много и приде на Галичь». А 1211 р. у боротьбі за це місто русь і ляхи перемогли угрів та чехів.

Але вже 1224 р. за Галицько-Волинським літописом (насправді 1223 р.) «оустрѣша и Татарове Половецкыя полкы Роускыя». А потім «быс побѣда на всі князя Роускыя. яко же не бывало никогда же. Татаром же побѣдившимъ Роусьскыя князя». Після цього монголо-татари доходять до Новгорода-Святополча на Дніпрі. Жителі міста «не вѣдающим же Роуси льсти ихъ. исходяхоу противу имъ со крсти. они же избиша ихъ всих». Протистояння нової кочівницької сили й русів в етнічному плані не викликає жодних сумнівів.

Як і в історичному епізоді 1229 р., коли в конфлікті між ляхами і Литвою були задіяні Данило Галицький та його брат Василько. Біля міста Каліша великому князю Кондрату поляки говорили, що коли руси візьмуть місто, то й слава буде їм, а не польському зверхнику. Після подальших переговорів «ствуориша же межи собою клятвоу Роусь и Ляхове. аще по сель коли боудеть. межи ими оусобица не воевати Ляхомъ Руское челяди ни Роуси Лядскои». Аналогічне етнічне розмежування зафіксоване й під 1235 р., коли згадуються «Ляхъ и Русь и Половець, множество». А також під 1237 р., коли згадується битва на річці Калка й відзначаються руські князі (зокрема й Данило).

Не слід забувати й про «руську» термінологію в «Слові о полку Ігоревім», котра використовується під час опису відомого походу на половців 1185 р. Головний герой поеми новгород-сіверський князь Ігор Святославич звертається до свого воїнства з такими словами: «Хощу бо, рече, копіє преломити конецъ поля половецкого; с вами, русици, хощу главу свою приложити, а любо испити шеломомъ Дону». А вже на початку бою «Русичи великая поля чрьленными щиты прегородиша, ищучи себѣ чсти, а князю славы». І вже після програної битви: «Ту кровавого вина не доста; ту пир докончаша храбріи русичи: сваты попоиша, а сами полегоша за землю Рускую».

Основна тенденція у формуванні етнічного самоусвідомлення в середовищі східних слов’ян за часів існування першого державного утворення у вищенаведеній літописній інформації та й у «Слові» простежується досить чітко в напрямі «русин — східний слов’янин».

Та проте слід порівняти таке бачення з кількома найбільш відомими іноземними джерелами середньовічних часів, у яких автори