Читати книгу - "Все королівське військо"

— А може, ти щось із цього й матимеш,— мовив він.

Про це також розповідається в записках, але в них не сказано, що то була за книжка, по якій поляскав Гілбертів стек. Та це не так уже й важливо. А втім, важливо, бо щось у нашій свідомості, в нашій уяві збуджує бажання дізнатися, що то була за книжка. Ми ніби навіч бачимо широку й дужу червону руку в білій манжеті («мій брат міцної будови, повнокровний»), що обхопила руків’я стека, і він здається в цьому кулачиську тоненьким прутиком. Бачимо, як хльоскає по відкритій сторінці шкіряна петелька,— різко, але не сказати щоб зневажливо,— а от що там на тій сторінці, роздивитись не можемо.

В усякому разі, не схоже, що то була богословська книжка, бо тоді Гілберт навряд чи сказав би: «щось із цього матимеш». Одначе то могли бути вірші одного з давньоримських поетів, бо Гілберт уже мав знати, що в невеликих дозах їх нерідко застосовують у політиці та в правосудді. Отож вибір упав на Трансільванський університет,— як виявилося згодом, за порадою Гілбертового сусіда та друга містера Девіса, містера Джефферсона Девіса33, що й сам там навчався. Містер Девіс вивчав грецьку мову.

У Трансільванському університеті, в місті Лексінгтоні, Касс прилучився до гріховних утіх.

«Я відкрив для себе, що так само, як і наука доброчесності, існує наука гріха, і я навчився всього, чого можна навчитися за картярським столом, за пляшкою, на кінних перегонах і в заборонених сласних утіхах».

Він залишив позаду й злиденну рублену хатину, й чернечий уклад Валгалли, й відповідальність за свою невеличку плантацію, був високий, дужий і, судячи з фотографії, зі своїми палючими темними очима мав подобатися жінкам. Тож нема нічого дивного, що він «прилучився до сласних утіх», а власне, що ті утіхи прилучили його до себе. Бо хоч у записках про це прямо й не говориться, але в подіях, що призвели до «потьмарення й біди», Касс вочевидь був, принаймні напочатку, не так переслідувачем, як переслідуваним.

Переслідувача в щоденнику приховано за словом «вона». Але Джек Берден розкрив її ім’я. «Вона» була Аннабелла Трайс, дружина містера Дункана Трайса, а Дункан Трайс був багатим молодим банкіром у Лексінгтоні, штат Кентуккі, близьким приятелем Касса Мастерна і, як видно, одним з тих людей, що напроваджували його на стезю гріховних утіх. Джек Берден знайшов це ім’я, переглядаючи підшивки лексінгтонської газети середини 1850-х років, де шукав повідомлення про смерть одного чоловіка. То була смерть містера Дункана Трайса. В газеті її подавали як нещасливий випадок. Дункан Трайс, писала газета, випадково застрелився, чистячи свої пістолети. Один пістолет, уже почищений, лежав поруч з небіжчиком на канапі в його бібліотеці, де й сталося нещастя. Другий, що став знаряддям смерті, вистрілив, упавши на підлогу. Джек Берден уже знав із записок, як усе було, отож, натрапивши в газеті на опис обставин смерті, розкрив і особу «її». Містер Трайс, повідомляла газета, залишив удову, Аннабеллу Трайс, уроджену Паккет, із Вашінгтона, округ Колумбія.

Аннабелла Трайс познайомилася з Кассом невдовзі після його появи в Лексінгтоні. Його привів у дім Дункан Трайс, отримавши листа від містера Девіса, в якому той рекомендував йому брата свого друга й сусіда містера Гілберта Мастерна. (Дункан Трайс приїхав до Лексінгтона з півдня Кентуккі, де його батько приятелював з батьком Джефферсона Девіса, Семюелем Девісом, коли той жив у Ферв’ю і розводив скакових коней). Отож Дункан Трайс привів до себе того ставного юнака, що давно вже не був юним незграбою, всадовив на канапу, дав йому в руку келих, а тоді покликав свою гарненьку, з грудним хриплуватим голосом дружину, якою він так пишався, і відрекомендував їй гостя.

«Коли вона зайшла до кімнати, де вже западали перші тіні надвечірнього присмерку, хоч засвічувати свічки було ще рано, мені здалося, що очі в неї чорні, і вони вразили мене своїм кольором у порівнянні з білявими косами. А ще я завважив, яка легка й плавна в неї хода, що надавала їй, хоч і не великій на зріст, справді королівської гідності.

…et avertens resea cervice refulsit

Ambrosiaeque comae divinum vertice odorem

Spiravere, pedes vestis defluxit ad imos,

Et vera incessu patuit Dea34.

Так змальовував великий мантуанець35 появу Венери, що її хода виказувала богиню. Отак і вона зайшла до кімнати, й з того, як вона йшла, я впізнав у ній богиню, що, попри все милосердя господнє (коли воно поширюється на таке осереддя зла, як я), призначена була стати моїм справжнім прокляттям. Вона подала мені руку й заговорила до мене трохи хриплуватим голосом, що викликав у мене таке відчуття, ніби я гладжу рукою якусь м’яку ворсисту тканину на зразок оксамиту чи хутро. Її голос не можна було назвати мелодійним, таким, яким усі звичайно захоплюються. Я це визнаю, але можу описати лише те враження, яке він справив на мої органи слуху».

Касс сумлінно описує кожну її рису, кожну частину тіла, знов і знов катуючи себе, наче в своєму «потьмаренні й біді», в хвилину найбільшої душевної муки й самозречення, не може не озирнутись востаннє, навіть і під загрозою перетворитися на соляний стовп.

«Обличчя її було невелике, хоч і кругленьке. Рот упертий, але уста червоні й вологі, ледь розтулені чи ладні ось-ось розтулитися. Підборіддя невелике, твердо окреслене. Шкіра її вражала своєю білістю, принаймні поки не засвітили свічок, але потім я побачив на її щоках рум’янці. Коси, дуже густі й ясні, були відкинуті з чола й спадали на шию великими кучерями. Над тендітним станом здіймались високі, округлі й пишні перса, що здавалися ще вищими завдяки корсету. Синя шовкова сукня, як я пригадую, мала глибокий, аж до кінця похилої лінії плечей, викот, так що спереду було видно, як круто здіймаються дві півкулі грудей».

Отак змальовував її Касс. Він визнавав, що вона не красуня. «Хоч обличчя її і приваблювало своїми гармонійними пропорціями»,— додавав він. Зате коси в неї були гарні, «надзвичайно м’які й приємні на дотик, м’якіші від найтоншого шовку». Отож навіть і тоді, в хвилину «потьмарення й біди», Касс мимохіть пригадував, як ті пишні ясні коси спливали в нього з руки. «Але,— писав він,— уся її краса була зосереджена в очах».

Він запам’ятав, що в першу