Читати книгу - "Після тебе"

— Лілі?

Їй знадобилося декілька секунд, щоб упізнати містера Ґарсайда, бізнес-партнера її вітчима. А може, начальника? Він глянув на неї, потім на Пітера.

— У тебе все добре?

Вона глянула на хлопця, потім кивнула.

Він не повірив їй — вона це бачила. Він припаркувався коло машини Пітера та повільно підійшов до них обох. У нього був владний вигляд, такого нічим не проймеш. Лілі раптом згадала, що мама розповідала: у нього є гелікоптер.

— Лілі, може, тебе відвезти додому?

Пітер трохи підняв руку, тримаючи телефон — мовляв, подумай. І вона просто випалила:

— У нього в телефоні огидна фотографія зі мною, і він погрожує, що всім покаже, та вимагає грошей — а в мене більше нічого немає. Я віддала йому скільки могла — і більше нічого не лишилося. Будь ласка, допоможіть мені.

У Пітера розширились очі — він такого не чекав. Але їй було все одно, вона стомилась, була у відчаї і не хотіла це більше терпіти. Містер Ґарсайд якусь мить дивився на Пітера. Той напружився й вирівняв плечі, немов збирався кинутися до своєї автівки.

— Це правда? — перепитав містер Ґарсайд.

— Тримати фото дівчат у телефоні — не злочин, — усміхнувся Пітер, намагаючись здатися хоробрішим.

— Я це чудово знаю. Але вимагати гроші за їх допомогою — злочин. — Містер Ґарсайд говорив низьким спокійним голосом, наче говорити про чиїсь оголені фото посеред вулиці було цілком пристойною і звичною справою. — Що примусить вас зникнути? — Він опустив руку в кишеню.

— Що?

— Ваш телефон. За скільки ви його мені продасте?

Лілі стало важко дихати. Вона дивилася то на одного, то на другого. Пітер не міг повірити в те, що відбувається.

— Я пропоную вам готівку — за ваш телефон. Звісно, якщо в ньому єдина копія фотографії.

— Я не продаю телефон.

— Тоді я вас, юначе, попереджаю, що маю намір звернутись у поліцію. Вас швидко знайдуть за номерами вашої машини. У мене досить друзів у поліції. На високих посадах, — посміхнувся він зовсім не доброзичливо.

На іншому боці вулиці з ресторану висипала група веселих людей. Пітер глянув на Лілі, потім знову на містера Ґарсайда та підвів голову:

— П’ять штук.

Містер Ґарсайд опустив руку в кишеню та похитав головою.

— Не думаю. Цього, — він відрахував декілька купюр, — досить, на мою думку. Ви наче вже отримали значну частину. Ваш телефон.

Пітер був наче під гіпнозом. Якусь мить він вагався, потім простягнув свій телефон. Ось і все. Містер Ґарсайд перевірив, чи є в ньому картка пам’яті, та опустив у свою кишеню.

— Лілі, думаю, тобі вже час. — Він відчинив дверцята своєї машини для неї.

Вона, наче слухняна дитина, всілася на сидіння. Дверцята з поважним звуком зачинились, і автівка поїхала, залишаючи шокованого Пітера (його було видно в дзеркало заднього огляду) — він теж не вірив у те, що тільки-но сталося.

— Ти в нормі? — Містер Ґарсайд не дивився на неї.

— Це… це кінець?

Він глянув у дзеркала та знов на дорогу.

— Думаю, кінець.

Вона не могла повірити. Не могла повірити, що проблему, яка висіла над нею декілька тижнів, можна було так просто вирішити. Вона глянула на нього та схвильовано попросила:

— Будь ласка, не кажіть мамі та Френсісу.

Він нахмурив брови.

— Не буду, якщо ти не хочеш.

Вона зітхнула довгим подихом.

— Дякую, — тихо мовила.

Він поплескав її по коліну.

— Мерзенний хлопець. Тобі треба обережніше вибирати друзів, Лілі.

Він прибрав руку на ручку автоматичної коробки передач, перш ніж вона встигла відчути його жест.

Містер Ґарсайд навіть оком не змигнув, коли вона сказала, що їй ніде ночувати. Він відвіз її в готель у Бейсвотері[37] і тихо щось пояснив адміністратору. Лілі дали ключ від номера. Вона зраділа, що містер Ґарсайд не став везти її до себе додому — там довелося б усе пояснювати іншим людям.

— Завтра, коли протверезієш, я тебе заберу, — сказав він, ховаючи гаманець у карман піджака.

Лілі важко піднялась у номер 311, упала на ліжко як була, в одязі, та заснула на чотирнадцять годин.

Він зателефонував уранці й запропонував зустрітися за сніданком. Вона сходила в душ і пройшлася по одягу праскою, сподіваючись, що так матиме трохи кращий вигляд. Вона не дуже добре вміла це робити, бо зазвичай цим опікувалася Лена.

Коли вона спустилася вниз, він уже чекав на неї в ресторані з газетою в руках. Чашка кави перед ним була напівпорожня. Він був старший, ніж вона його пам’ятала: волосся вже почало рідшати, а шкіра на шиї провисла. Минулого разу вона бачила його на якомусь корпоративному заході на перегонах. Френсіс тоді ще забагато випив, і мама шипіла на нього, коли ніхто не чув. Містер Ґарсайд помітив це та потай глянув на Лілі, немов казав: «Оці мені вже батьки, еге ж?»

Вона опустилася на стілець навпроти нього, і він відклав газету.

— Ага, ось і ти. Як почуваєшся?

Їй було ніяково, наче минулого вечора вона поводилася занадто істерично. Наче зчинилося забагато шуму через дрібниці.

— Набагато краще, дякую.

— Добре спала?

— Дякую за турботу, дуже добре.

Якусь хвилину він дивився на неї над окулярами.

— Яка офіційна відповідь!

Лілі всміхнулася — а що ще їй робити? Узагалі дуже дивно бути тут із колегою вітчима. Офіціантка принесла їй каву, і вона почала пити. Їжа була на стійці зі сніданками — цікаво, чи треба за це платити? Він наче відчув її непевність:

— Візьми щось поїсти. Не хвилюйся — це входить у ціну номера. — І повернувся до своєї газети.

Вона думала, чи скаже він про це її батькам. І що він зробив із телефоном Пітера. Було б добре, якби він пригальмував десь на набережній, опустив вікно та викинув той телефон у Темзу. Лілі сподівалася більше ніколи не бачити ту фотографію. Вона встала, взяла круасан і трохи фруктів — їсти хотілося страшенно.

Поки вона снідала, він проглядав газету. Для когось іззовні вони здавалися, мабуть, звичайними батьком і дочкою. Чи є в нього взагалі діти?

— А вам хіба не треба на роботу?

Він усміхнувся та кивнув офіціантці, яка запропонувала долити кави.

— Я сказав, що в мене важлива зустріч. —