Читати книгу - "Діва Млинища"

На прощання сказав:

— Ну, ти вирішуй за цей час свої справи…

— Може, зайдеш? — спитала несміливо — стояли біля її будинку.

— Пізно вже. Мотоцикла сьогодні обіцяв віддати.

Не хотів навіть глянути на Лєрку.

Але її любив.

Любив. Ще й як любив!

— До зустрічі, кицюню. До скорої зустрічі.

І собі видихнула:

— До зустрічі.

У хаті — Марина, сусідка, налетіла:

— Ну де ти швендяєш? Дитина ж уся скричалася. Якби я ни зайшла…

— Дитина… Дєкую вельми…

— Знов якийсь ухажор возив мациклєтом до лісу?

— Ни твоє діло…

— Ой, Варко, дограєся ще раз…

— Та йди ти…

— Я то піду, — сказала Марина.

«Тре таки щось рішати», — подумала Варочка.

Глянула на дочку. Де воно взялося, за віщо…

«Тре щось рішати», — ще раз подумала.

Рішення прийшло через два дні, коли купала своє нещастя. Доливала в тазик до води, загарячої, холодну.

Вода, вода… Холодна вода… Чого прийшли ці слова?.. Холодна вода лилася крізь пальці…

Наступного дня, йдучи поратися на город, де тре було підрізати рештки капусти, Варочка вперше посадила доньку у глибоку виварку з водою. На початок не вельми холодною. Мала запхинькала, потім замовкла, стала плескати ручками по водичці. А може, й не знала, що то таке.

Відтоді, йдучи на роботу, вона лишала Лєрку, одягнуту тільки в сорочечку, у виварці з водою. Все холоднішою.

20. Ошукана

Вони верталися із заробітків у Росії, їхали через Білорусію, а що вирішили зекономити трохи грошиків, рубликів, вже ліпше було потратити їх на випивку, то добиралися з Москви не як звично — на Мінськ, а тоді на Брест і додому, а місцевими дизель-поїздами. Мусили кілька разів пересідати на менших станціях, та спішити їм було нікуди — позаду було каторжне літо й частина осені, коли, надриваючи жили, зводили аж два корівники в далекому сибірському селі. Зароблені зерно й солому вони також продали, перетворили на ті ж рублики, які тепер зігрівали міцні чоловічі тіла в гаманцях, передбачливо пришитих зсередини до сорочок і штанів дружинами і матерями. Таких бригад з Полісся, які шукали ліпшої долі по всьому Союзу, в ті роки було багато. У їхніх селах людей було також багацько, сім’ї багатодітні, а земля така бідна, роботи всім не вистачало, діти просили їсти, а потім їх тре було ставити на ноги, тож місцева влада дивилася крізь пальці на оті поїздки-відлучки. Тим більше, що вертаючись, заробітчани несли місцевим князькам — головам колгоспів і сільрад — своєрідну данину за дозвіл весною вирушати у виснажливі мандрівки, як тоді казали, за «довгим рублем».

Із Загорян бригади їхали зазвичай одразу після Пасхи, а верталися в кінці жовтня — на початку листопада, перед празником, храмовим святом Дмитра. Бригада, яка зробила пересадку в білоруському містечку, складалася з чотирьох чоловіків різного віку. Найстаршим був Іван Бройчик, якому перевалило вже за п’ятдесят, але його взяли, бо досі був вправним і теслярем, і муляром, до того ж своїми жартами, підколочками (вживали міцніше слівце) й анекдотами дядько Іван скрашував одноманітне життя-буття, при якому не розгинали спини од раннього світання до пізніх сутінків, і заїдав проклятий сибірський гнус, хмари якого частенько налітали з місцевих лісів і боліт. Степану Крипуку перетупцяло за сороківку, а двом іншим — Петру і Захаркові — не добігло й до тридцяти. Захарко серед них єдиний лишався неодруженим. З виду непоганий, лице світилося якимось особливим світлом, вії довгі, не чоловічі, карі очі притягували й дівчат, і в тому селі, дерьовнє, де в совхозі[58] корівника виклали як лялечку. До нього дівчата й самі приходили — утю-тю, симпатюлька-хохольчик — та Захарко ховався од них вечорами в кімнаті радгоспівського гуртожитку, коли інші чоловіки могли й до місцевих молодиць приліпитися. Ця сором’язливість, а ще люта бідність — жив Захарко з матір’ю і теж старою дівою-сестрою, у манюній, найбіднішій на кутку, а може, й у цілому селі, хатинці — й привели до того, що хлопака ніяк не міг женитися. Хоч муляр з нього був ніякий, взяли за рекомендацією дядька Івана, який пожалів бідаку — хай і в їхній хатинці на курячих лапках, де в обох жінок латана-перелатана одежина, тоже нарешті зашелестять грошики. Захарко старався з усієї сили — і цеглу підносив, і вчився кельмою орудувати, і розрізував та обтесував кругляки. Тож і віз у маленькій полотняній торбинці під сорочкою, яку постійно обмацував, фантастичну суму — мало не шість тисяч рублів[59], а ще три трохи поношені, куплені на барахолці сибірські кожухи. Ото зрадіють мама і сестричка!

До потрібного їм дизеля лишалося цілих чотири години, тож зайшли у пристанційну їдальню — перекусити й почаркуватися. Тоді ще й у таких їдальнях працювали офіціантки, тож замовили в дівчини в білім фартушку по котлеті з картоплею, по капустяному салату, огірочки, повагавшись, додали й ковбаски і, звісно, наказали принести дві блєшки казьонки.

— «Московской» алі нашєй бєлоруской «Зубровки»? — уточнила дівчина.

— А чо, ваша добра горілка? — дядько Іван. — Пити мона?

— Попробивайтє, нє пожалкуєтє, — порадила дівчина, ще й підморгнула.

— Давай «Зубровку», — звелів Бройчик.

Випили, закусили, заговорили — про роботу згадали, сибєрських кацапок-молодичок, які охоче підставляли дупи для їхніх рук, про те, як ото вернуться в Загорєни, на їхнє Млинище, та гарненько попразникують. Взимку заготовлятимуть дрова, а весною знову в путь, туди саме, бо приїжджав директор другого совхозу, якому сподобалось, як швидко й добротно працюють западенці-бандьори й сказав, що йому тоже тре телятника поставити.

— І мене ж візьмете? — Захарко весь аж напружився.

— А як же без тебе…

— Дєкую, — Захарко засяяв.

Незабаром чоловіки помітили, якими великими, захопленими очима дивиться на офіціантку Захарко кожного разу, коли підходить до їхнього, а то й сусіднього столу. А потім він сказав, що з’їв би ще котлєтку і водички солодкої випив.

— Що, братику Захарію, дівка в око запала? — спитав Степан.

— Та я тойво, пити хочеться…

— Та ти ни сумлівайся, дівка, їй-бо, козирна, вісімки виписує, як іде, — дядько Іван засміявся. — Хоч, поможу?

— Як то? — Захарко аж злякався.

— А зара побачиш.

І коли дівчина підійшла на його поклик, Бройчик похвалив і «Зубровку», і їхні страви, і те, як капуста хрумтить, майбуть, добре виквашена й посолена, а тоді спитав, як же звати таку красуню.

— Алєся, — не сказала, проспівала офіціантка.

— Та за їдне таке ім’ячко варто на край світа йти, — Бройчик, здавалося, аж помолодів. — Їй-бо, правду кажу. Ото якомусь чоловікові повезло, для такої жіночки я би щодня ни зорі, а сторубльовки з неба