Читати книгу - "Бавдоліно"

class="p1">— У той час я постійно курсував між двором і Александрією. Існування цього міста все ще було Фрідріхові як кістка в горлі, а я пробував якось полатати стосунки між моїми краянами і цісарем. Становище було сприятливішим, ніж раніше. Александр III помер, й Александрія втратила свого покровителя. Імператор дедалі більше йшов на угоди з італійськими містами, й Александрія не могла вже виступати як твердиня ліги. Генуя була вже на боці імперії, Александрії ж було дуже вигідно триматися ґенуезців і геть невигідно наражатися на неприязнь Фрідріха. Треба було знайти змогу всім вийти з цього становища з честю. Я проводив дні в розмовах зі своїми земляками, а потім вертався у двір, щоб вивідати настрої імператора, і саме тоді я запримітив Коландрину. Донька Ґваска, вона росла у мене на очах, і я навіть озирнутися не встиг, як вона стала жінкою. Вона була дуже мила й ступала з трохи незграбною грацією. Після історії з облогою нас з батьком стали вважати рятівниками міста, і вона дивилася на мене, немов я — Юрій Змієборець. Я розмовляв з Ґваском, а вона сиділа з блискучими очима навпочіпки переді мною і аж упивалася моїми словами. Я б міг бути їй батьком, бо вона мала заледве п'ятнадцять років, а мені було тридцять вісім. Важко сказати, чи закохався я в неї, але мені подобалося бачити її, і не раз я оповідав присутнім про неймовірні пригоди лиш для того, щоб мене почула вона. Ґваско теж помітив це, і хоч він був miles, себто лицар, а отже вищого рангу, ніж я, простий урядник (і до того ж селянський син), але, як я вже казав тобі, місто носило мене на руках, я мав при боці меч, жив при дворі… Мезальянсом це б не було, і сам Ґваско якось сказав мені: чому б тобі не одружитися з Коландриною — вона геть мені очманіла, начиння падає їй з рук, а коли тебе нема, цілі дні висиджує при вікні, тебе виглядаючи. Весілля справили славне, у церкві Святого Петра, в тому соборі, який ми подарували покійному папі, а новий папа навіть не знав про його існування. Але шлюб цей був дивний, бо після першої ж ночі я мусив мчати до Фрідріха, і так діялося добрий рік — жону свою я бачив тільки тоді, коли вмирав якийсь єпископ, і щоразу, коли я вертався, серце мені тремтіло, коли я бачив її радість.

— Ти кохав її?

— Гадаю, що так, але я ще ніколи не був жонатий, і мені було невтямки, що робити зі своєю жінкою, крім тих штук, що їх роблять чоловіки з жінками вночі. Удень же я не знав, чи маю приголубити її, як дитину, чи ставитися до неї як до дами, чи насварити за незграбність, адже їй усе ще потрібен був батько. А може, все їй пробачати? Але я боявся надто розпестити її. Аж поки наприкінці першого року вона не сказала мені, що вона при надії, і тоді я почав дивитися на неї, мов на Діву Марію; коли я вертався, то просив прощення за те, що мене не було, водив її на месу в неділю, щоб усі бачили, що славна Бавдолінова жіночка ось-ось подарує йому сина. У ті нечисленні вечори, коли ми були разом, ми уявляли собі, що виросте з того Бавдолінемятка-Коландриненятка, яке сиділо у неї в животі, а коли в певний момент вона вирішила, що Фрідріх має дарувати йому титул дуки, я мало сам у це не повірив. Я розповідав їй про царство Пресвітера Йоана, а вона казала, що навіть на все золото світу не дозволить мені вирушити самому, бо хтозна-які прекрасні дами там живуть, та й вона сама хоче побачити те місце, яке, мабуть, величчю і красою перевищує Александрію та Солеро вкупі. Тоді я розказав їй про Ґрадаль, і їй аж очі на лоба полізли: подумай-но тільки, любий мій Бавдоліно, ти привезеш звідти чашу, з якої пив Господь, і станеш найзнаменитішим лицарем у цілому християнському світі; і збудуєш в Монтекастелло святилище для цього ґрадаля, і люди будуть приїздити аж з Кварньєнто, щоб подивитись на нього… Ми фантазували, мов діти, і я думав собі: бідолашний Абдуле, гадаєш, що кохання — це далека принцеса, а от моя принцеса так близько до мене, що я можу торкнутись її за вухом, і вона засміється й скаже, що їй лоскітно… Але тривало це недовго.

— Чому?

— Бо саме тоді, коли вона була вагітна, александрійці уклали союз із Генуєю проти мешканців Сільвано д'Орба. Тих було як кіт наплакав, але вони никали навколо міста і грабували селян. У той день Коландрина вийшла за мури міста, щоб нарвати квіток, бо сподівалася мого приїзду. Вона зупинилася біля отари овець пожартувати з вівчарем, який був одним зі слуг її батька, а тоді наскочила ватага тих шубравців, наміряючись викрасти овець. Може, вони й не хотіли причинити їй зла. Але вони збили її з ніг, вона впала на землю, і вівці, тікаючи, розтоптали її… Вівчар дременув геть, а її знайшла челядь пізно ввечері, коли помітили, що вона не повернулася. її лихоманило, Ґваско послав когось за мною, я притьмом приїхав, але поміж тим минули два дні. Я застав її у ліжку при смерті, а побачивши мене, вона стала вибачатися переді мною, мовляв, дитина народилася передчасно й померла, і вона журилася, що не змогла навіть подарувати мені сина. Вона була немов воскова мадонна, і я мусив прикладати вухо до її вуст, щоб розібрати її слова. Не дивись на мене, Бавдоліно, казала вона, лице моє споганіло від великого плачу, тож крім поганої матері, буде тобі ще й потворна жона… Вона померла, прохаючи у мене пробачення, а я прохав пробачення у неї за те, що був далеко від неї у хвилину небезпеки. Відтак я сказав, що хочу побачити трупик. Показали мені його неохоче. То був, був…

Бавдоліно замовк. Він підвів лице догори, немов не хотів, щоб Никита бачив його очі.

— То був монстрик, — сказав він через якийсь час, — схожий на тих почвар, яких ми уявляли собі на землях Пресвітера Йоана. Лице з маленькими очицями, немов дві поперечні щілини, худющі груди з ручками, схожими на щупальці спрута. А від живота до ніг він був вкритий білим пухом, немов вівця. Я не міг довго на нього дивитися і наказав, щоб його поховали, але не знав, чи можна хоча