Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

— Чого тобі, дитино? — спитав старий Джі деренчливим голосом. Боббі дістане все, що попросить, це миготіло в думках старого, неначе велика яскрава вивіска. Думки ці були ясні, як і тоді, коли належали молодому Джі: холодні, прагматичні та неприємні, але після Кама і його наглядачів він здавався невинним. Невинним, як морозиво.

— Відвезіть мене додому, це по-перше, — сказав Боббі, а тоді, звертаючись не так до Лена, як до старого Джі, додав ще й по-друге.

У Лена був «б’юїк». Великий, довгий і новий. Вульгарний, але не ницового типу. Просто автомобіль. Вони їхали під танцювальну музику сорокових. За всю дорогу до Гарвіча Лен озвався лише раз:

— Тільки не здумай перемкнути на рок-н-рол. Мені того лайна й на роботі вистачає.

Проїжджаючи повз «Ашер-Емпайр», ліворуч від каси Боббі зауважив картонний макет Бріжітт Бардо в її натуральний зріст. Ковзнув по ній поглядом без особливого зацікавлення, почуваючи себе вже застарим для Б. Б.

«Б’юїк» звернув з Ашер-авеню і ковзнув по пагорбу Броуд-стрит, неначе шепіт з-під складеної чашечкою долоні. Боббі показав на свій будинок. Світло у квартирі вже ввімкнулося, і то горіли всі лампи до єдиної. Боббі зиркнув на годинника на приладовій панелі «б’юїка». Була вже майже одинадцята.

Коли авто під’їхало до тротуару, до Лена Файлза повернувся дар мови.

— Хто вони такі? Малий, хто ці пройдисвіти?

Боббі ледь не засміявся. Йому пригадалося, як у кінці майже кожної серії «Самотнього рейнджера» хтось неодмінно запитував: «Хто був цей чоловік у масці?»

— Ниці люди, — пояснив Боббі. — Ниці люди в жовтих плащах.

— Не хотів би зараз опинитися на місці твого приятеля.

— Ага, — сказав Боббі і затрусився, неначе від пориву вітру. — І я не хотів би. Дякую, що підвезли.

— На здоров’я. Тільки, нахер, щоб ноги твоєї більше не було коло мого зеленого сукна. Вхід тобі заборонений довічно.

«Б’юїк» — корабель, прогулянковий катер «Детройт», проте не ницовий — покотив геть. Боббі дивився, як він розвертається на під’їзній доріжці, перетинає вулицю і прямує вгору по схилу повз будинок Керол. Коли авто зникло за рогом, Боббі підняв очі на зорі — мільярди зірок, розкидані купами, світляний міст, розлитий у небі. Зорі, а за ними все нові й нові зорі, що обертаються в мороці.

«Існує Вежа, — подумав він, — Вежа, яка поєднує все в єдине ціле. Існують Промені, що якимось чином її захищають. Є Багряний Король і Руйначі, що силкуються знищити Промені… Не тому, що вони так хочуть, а тому, що цього хоче він. Багряний Король».

Цікаво, чи Тед уже повернувся до решти Руйначів? Повернувся до весла?

«Пробач», — думав Боббі, прямуючи доріжкою до ґанку. Згадав, як сидів там з Тедом і читав йому газету. Просто двоє чоловіків. — Я хотів поїхати з тобою, але не зміг. Все ж таки не зміг».

Біля підніжжя сходів Боббі спинився і прислухався, чи не почує Баузера на Колонія-стрит. Тиша. Баузер заснув. Чудо із чудес. Блідо всміхаючись, Боббі рушив уперед. Очевидно, мама почула, як рипнула друга сходинка (вийшло доволі гучно), бо вигукнула його ім’я і почулися квапливі кроки. Боббі ступив на ґанок. Тут двері рвучко розчахнулись і вибігла мама, все ще в одязі, що був на ній, коли вона приїхала з Провіденса. Волосся безладними кучерями і смичками впало їй на обличчя.

— Боббі! — закричала вона. — Боббі! О Боббі! Слава Богу! Слава Богу!

Підхопила його на руки і закружляла, ніби в якомусь танці. Його щоку скропили сльози.

— Я не взяла гроші, — белькотіла мама. — Вони передзвонили і питали, куди надіслати чек. А я сказала, щоб не переймалися, що сталося непорозуміння… я була ображена і сумна. Я відмовилася, Боббі, відмовилася. Сказала, що не треба мені їхніх грошей.

Боббі бачив, що вона бреше. Конверт з її іменем засунули під вхідні двері. Не чек, а триста доларів готівкою. Триста доларів за повернення найкращого Руйнача. Всього три сотні нещасних зелених. Та вони ще більші скнари, ніж вона.

— Я сказала, що не хочу, чуєш?

Вона несла його в квартиру. Боббі важив близько сотні фунтів[29] і був заважкий, та вона однаково несла і тарабанила безперестанку. Боббі зрозумів, що принаймні не доведеться з’ясовувати стосунки з поліцією. Вона не викликала копів, а лише майже весь час сиділа, смикала зім’яту спідницю і незв’язно молилася, аби він прийшов. Вона любить його. Ця думка билася в її голові, наче крила спійманої в хліві пташки. Вона його любить. Не те, щоб це дуже допомогло… але бодай трішечки. Навіть якщо це пастка, але трішки допомогло.

— Я сказала, що не бажаю, що нам не треба грошей… нехай залишать собі. Сказала… пояснила їм…

— Добре, мамо, добре, — урвав Боббі. — Постав мене на землю.

— Де ти був? З тобою все добре? Ти голодний?

Він відповідав на питання у зворотному порядку.

— Ага, голодний. Зі мною все добре. Їздив до Бріджпорта і отримав ось це.

Сягнувши до кишені штанів, Боббі витяг рештки велофонду. Його одинички і дріб’язок були жужмом позапихані у зелену пачку десяток, двадцяток і п’ятдесяток. Мама дивилася, як купюри дощем сиплються на столик біля канапи, її здорове око все збільшувалося і збільшувалося, аж Боббі злякався, що воно от-от вилізе і покотиться по обличчі. Друге око й далі здушувала грозова хмара синювато чорної шкіри. Вона скидалася на старого, побитого життям пірата, що тріумфує над щойно викопаними скарбами. Образ, без якого Боббі міг би й обійтися… і який так цілком і не стерся в пам’яті за всі п’ятнадцять років, що минули з того вечора до ночі її смерті. Однак якась нова й не особливо добра часточка його душі діставала задоволення від її вигляду… від того, якою старою, потворною і комічною вона здавалася. Людиною стільки ж дурною, скільки захланною.

«Це моя ма’, — подумав Боббі голосом Джиммі Дуранте. — Моя ма’. Ми обоє його зрадили, та мені за це дали більше, ніж тобі, еге ж? Ось тобі, маєш!»

— Боббі, — прошепотіла мама тремтячим голосом. Ззовні вона скидалася на пірата, а інтонаціями — на переможця отого шоу «Хороша нагорода» з Біллом Каленом.

— Боже, Боббі, стільки грошей! Звідки вони в тебе?

— З Тедової ставки, — пояснив Боббі, — виплатили.

— Але Тед… йому самому…

— Йому вони більше не знадобляться.

Ліз скривилася, ніби раптом занив котрийсь із синців. Тоді заходилася згрібати гроші на купку, при цьому ще й встигаючи їх сортувати.

— Я куплю тобі той велосипед, — сказала вона. Її пальці рухалися зі спритністю досвідченого картярського махляра.

«На цьому