Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хворі з неврозом нав’язливих станів просто-таки бездоганно вміють зробити робоче правило майже непридатним до вжитку, бо занапащають його своєю надмірною сумлінністю та сумнівами. Хворі з істерією страху часом спромагаються довести його ad absurdum, наводячи тільки ті асоціації, які так далеко відбігають від мети пошуку, що аналіз не дає ніякого результату. Проте я не маю наміру знайомити вас із технічними особливостями лікування таких ускладнених випадків. Досить знати, що зрештою після рішучих і наполегливих зусиль вам пощастить переконати пацієнта виявляти більшу покору головному робочому правилу, зате опір постане в якійсь іншій царині. З’явиться інтелектуальний опір, що спиратиметься на аргументи, обертатиме на свою користь усі труднощі та невірогідності, які нормальне, але невчене мислення знайде в аналітичних теоріях. І тоді з вуст єдиного пацієнта ми чуємо ту всю критику й заперечення, які хором лунають навколо нас зі сторінок наукової літератури. Проте в заувагах, які надходять ззовні, для нас немає нічого нового, тож коли їх висловлює пацієнт — це просто буря у склянці води. І все ж пацієнт охоче вислуховує вашу аргументацію; радо дозволяє, щоб ми його переконували, напучували, спростовували, вказували йому на літературу, з якої він міг би набратися додаткових знань. Він навіть із радим серцем ладен визнати себе прихильником психоаналізу — за умови, що аналіз пощадить його особисто. Але в цьому прагненні знань ми розпізнаємо опір, відступ від наших специфічних завдань і тому відхиляємо його. А при неврозі нав’язливих станів можна сподіватися зовсім осібної тактики опору. Невротики безперешкодно дозволяють провадити аналіз, тож загадки виникнення хвороби висвітлюються дедалі яскравіше, але кінець кінцем ми починаємо дивуватися, чому ці пояснення не мають жодних практичних наслідків, чому не зменшується сила симптомів. А потім з’ясовуємо, що опір обернувся на сумніви, такі характерні для неврозу нав’язливих станів, і в цьому вигідному становищі успішно відбиває наші напади. Хворий каже собі приблизно таке: «Чудово, це все дуже цікаве. Я б охоче й далі стежив за аналізом. Як, напевне, поліпшився б мій стан, якби це все виявилось правдою. Але я зовсім не вірю, що це правда, і, поки я не вірю, воно не впливає на мою хворобу». Так тягтися може дуже довго, аж поки нарешті ми дістанемось і до цієї оборонної фортеці й почнеться вирішальна боротьба.
Інтелектуальний опір — ще не найгірший різновид опору, бо його завжди можна подолати. Але пацієнт добре тямить, як провадити опір, зостаючись у рамках аналізу, і подолання такого опору належить до найтяжчих технічних завдань. Замість пригадувати певні настрої й почуття зі свого попереднього життя, пацієнт просто відтворює їх і з допомогою так званого переносу обертає їх в опір проти лікаря й лікування. Якщо пацієнт чоловік, він здебільшого почерпує цей матеріал зі своїх взаємин із батьком, ставлячи на батькове місце лікаря, і тоді починає чинити опір, виходячи зі свого прагнення до особистої самостійності й свободи власної думки, зі свого честолюбства, що знову має перед собою первісну мету — зрівнятися з батьком, а то й перевершити його, зі свого небажання вдруге в житті брати на себе тягар удячності. Іноді створюється враження, що намагання звинуватити лікаря в хибності його уявлень, дати йому відчути своє безсилля, одержати перемогу над ним цілком витіснило в пацієнті куди шляхетніше прагнення покласти край хворобі. Натомість жінки в інтересах опору вміють вправно використати ніжний, еротично забарвлений перенос на лікаря. Коли це почуття стає досить сильним, у хворої зникає всяка цікавість до реальної ситуації при лікуванні, а водночас щезають і всі зобов’язання, які вона брала на себе, починаючи лікування; неминучі ревнощі, а з ними й досада на неодмінну, хоч і делікатну відмову призведуть до руйнації особистого порозуміння з лікарем, перестане діяти одна з найпотужніших сил, що сприяють психоаналізу.
Такий різновид опору не слід засуджувати надто однобічно. Адже в ньому так багато важливого матеріалу з минувшини пацієнта і він так переконливо відтворює ту минувшину, що його можна обернути в найліпшу опору при аналізі, якщо тільки вправно застосувати техніку, яка й забезпечить цей позитивний результат. Адже слід брати до уваги, що для опору насамперед був використаний саме цей матеріал і він подається у формі, ворожій лікуванню. Отже, можна стверджувати, що на боротьбу проти можливих змін мобілізовані характерні риси особистості, індивідуальні вияви Я. При цьому ми дізнаємось, як розвивалися ці характерні риси у зв’язку з факторами, що спричинили невроз, і реакціями на вимоги вже сформованого неврозу, помічаємо ті риси, які за інших умов не виявилися б зовсім або виявилися б не такою мірою; це риси, які можна назвати латентними. Ви аж ніяк не повинні піддаватися враженню, ніби в появі опору ми вбачаємо непередбачену перешкоду на шляху аналітичних впливів. Ні, ми знаємо, що цей опір має виявитись, ми невдоволені тільки тоді, коли нам не щастить посприяти виразному його вияву і ми не можемо вказати на цей опір пацієнтові. Ми, зрештою, розуміємо, що подолання опору становить найголовніше завдання аналізу — саме ту частину роботи, яка тільки й дає нам певність, що ми можемо чимсь зарадити хворому.
Додайте до цього й те, що геть усі випадковості, які трапляються протягом лікування, хворий обертає в перешкоди для дальшого аналізу, хапається за все, що відвертає та відволікає від нього, за кожне вороже аналізові висловлення, що походить з кола людей, які для нього авторитети, за будь-яке випадкове або поєднане з неврозом органічне захворювання, ба навіть за всяке поліпшення свого стану як за мотив ослаблення власних зусиль. Тільки тоді ви матимете приблизне, аж ніяк не повне уявлення про форми і засоби опору, долання якого потребує аналіз. Я тому так докладно висвітлював це питання, що збираюся сповістити вам таку річ: саме на досвіді вивчення невротиків, які опираються спробам вилікувати їх від симптомів, ми збудували наше динамічне розуміння неврозів. Броєр і я спершу здійснювали психотерапію з допомогою гіпнозу. Броєр вилікував свою першу пацієнтку, всякчас уводячи її в стан гіпнотичної навіюваності; попервах я теж пішов Броєровим слідом. Я гадав, що робота в такому разі буде приємніша й легша і забере набагато менше часу. Проте успіхи виявились надто примхливі й нетривалі, тож зрештою я був змушений відмовитись від гіпнозу. Тоді я зрозумів, що проникнути в динаміку цих уражень буде неможливо доти, доки лікарі використовують гіпноз. Адже завдяки гіпнотичному станові лікар нітрохи не здогадується про наявний у пацієнта опір. Гіпноз відсуває опір назад, звільняє певну ділянку для аналітичної роботи, але так концентрує опір на кордонах цієї ділянки, що вони стають непроникні, — схожий ефект породжують сумніви при неврозі нав’язливих станів. Тож я повинен сказати вам, що справжній психоаналіз починається там, де зрікаються допомоги гіпнозу.
Коли виявленню опору надавати такої великої
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вступ до психоаналізу», після закриття браузера.