Читати книгу - "Тiло™"

Опісля того зізнання Юрія в тілі незугарного гендляра признав і ласий до «співпраці» охоронець, що непорушно стовбичив біля дверей, бо ж цього, непідкупленого, разу вони говорили англійською. До горлянки йому знову підступив млоїстий клубок нудоти. Та охоронець швидко дав собі раду:

— Десять блоків цигарок, або хрін звідси вийдеш, розумнику, — зухвало заявив він, поклавши руку на ремінь із табельною зброєю.

Здавалося, Юрій тільки цього й чекав.

— Ходи-но сюди, — неголосно попрохав він. — Будемо домовлятися.

Схоже, вони таки знайшли спільну мову. Бо щойно скінчився відведений для побачення час, кремезний охоронець чинно супроводив старого на вихід, підтвердив вищому керівництву по рації, що «зустріч, як завжди, минула без ексцесів», щоправда, біля останнього турнікета цигарку не запалив. Його раптом відвернуло від цигарок. Просто стояв і дивився вслід Юрію.

Як згодом відзначали колеги, до кінця зміни він поводився трохи дивно; втім, тоді цьому ніхто не надав значення. А наступного ранку, здавши чергування й табельну зброю, тюремний охоронець поїхав не в свою холостяцьку домівку до пива, фаст-фуду і телевізора, а прямісінько до осередку клініки «ТІЛО™».

Що йому там знадобилося, ніхто не знав.

2

А Юрій до ранку мав ще багато справ. Того ж таки вечора належало пройтися нічними клубами, розшукати старого гендляра й видерти його з обіймів уподобаної білявки, аби повернутися в своє тіло. На ранок він мав намір так само завітати до клініки, де в горішніх апартаментах його дожидатиметься Ештон, а на підземній парковці — тюремний охоронець.

Однак шукати гендляра не було потреби. Щойно Юрій переступив поріг свого найманого помешкання, Соломон Гойман уже чекав на нього, як завжди, відчинивши двері власним ключем. Підлога була рясно поплямована краплями крові. У чужому тілі зі старим трапилося щось недобре.

Юрій застиг. Тепер він не уявляв, чого має сподіватися.

— Поверни мені моє тіло! — заверещав гендляр, зірвавшись кремезною статурою Юрія зі свого улюбленого крісла, затискаючи пальцями вогнепальну рану на його правому передпліччі. — Коли ми домовлялися про угоду, ти не казав, що тебе шукає вся поліція міста! Чорт, як же боляче!.. У твоєму довбаному тілі мене підстрелили, заледве встиг утекти! Бо хто ж повірить бідолашному Соломону Гойману?.. Це так ти собі спланував? Поверни мені моє тіло!..

— Чекай, — Юрій відступив на крок, мало не посковзнувся на крові. — Мене шукає вся поліція міста?..

— О, тільки не кажи: я не знав! Ти ж і є маніяк-убивця, що порішив усіх тих нещасних жінок! Думав, ніхто не дізнається? — і знову: — Поверни мені моє тіло!..

Десь відлунили поліцейські сирени. Юрій знав — хвилин за двадцять, якщо не раніше, вони будуть тут. Він підступив до гендляра.

— Дай спочатку оглянути рану.

Коли ж озброєні до зубів полісмени таки вдерлися у захаращене всіляким непотребом помешкання, що тулилося на другому поверсі пошарпаної негодами й неоковирно розмальованої графітистами старої будівлі, на покривавленій підлозі вони побачили знесилене тіло старезного, заледве живого діда, котрий кричав, що його звати Соломон Гойман і він здається.

Більше в квартирі не виявилося нікого.

Юрій зачаївся у дворі. Скориставшись тим, що більшість копів помчала нагору, інші ж розійшлися довкола будинку, аби взяти його в кільце, він ковзнув за кермо однієї з поліцейських машин, де запримітив ключі, й щосили рвонув із двору.

Прострелене передпліччя щеміло й пекло вогнем, хоч витягти кулю й зупинити кров йому таки вдалося. Зненацька озвався його мобільний телефон, необачно забутий у кишені. Не скидаючи швидкості, Юрій перетнув перехрестя й пірнув у непримітний завулок ліворуч. Вихопив телефон, аби зараз же його позбутися.

Дзвонив його друг Бен.

— Не приходь до клініки, ти більше не головний лікар, — швидко заговорив він, щойно Юрій прийняв дзвінок. — Тут був Джек Донован із ордером на твій арешт. Вони зробили з тебе убивцю тих жінок. Корпорація відреклася від тебе.

— Он як? І хто ж у нас тепер головний лікар?

Бен важко перевів подих.

— Я не мав вибору… Ти й не уявляєш, що в нас тут коїться!

Юрій відчув, як всередині усе стислося від недоброго передчуття.

— Що з Ештон?

— Забудь про неї. З аукціону її тіло купив якийсь старий збоченець. Але корпорація хоче, аби воно дісталося Анжеліці Феллон. Вони влаштують старому нещасний випадок, визнають угоду недійсною і перепродадуть Ештон… Стривай, то був ти?..

— Неважливо. Я проситиму тебе про дещо, Бене. Зробиш?

— Я й так ризикнув усім, щоб подзвонити тобі! — обурено вигукнув афроамериканець. — Корпорація не знає жалю! Гадаєш, тебе одного катували? Свого часу я пройшов крізь таке, що тобі й не снилось, тож, будь ласка, не треба мене ні про що просити! Хіба не досить того, що я тебе попередив?..

Юрій набрав у легені якомога більше повітря, аби сказати наступне слово.

— Завтра вранці я приїду до клініки. Ти маєш впустити мене і піти геть. Я каменя на камені не залишу від клініки, тож краще тобі в цей час бути подалі звідти.

На мить у слухавці запала тиша.

— Сподіваюся, ти жартуєш? — пошепки озвався Бен. — Це велетенська корпорація, якій підпорядковуються всі капітали й спецслужби світу. Ти не здолаєш її самотужки!

— Я знаю, — видихнув Юрій. — Тому прошу твоєї допомоги. Ти можеш відмовитись. Або ж допомогти мені, обирай.

— Ні, старий, — вочевидь, то було чи не найважче рішення в його житті. — Тут я тобі не допомагатиму. На відміну від тебе, мені все ще є що втрачати!..

— Вони однаково вб’ють їх, Бене.

Афроамериканець завмер. Юрій говорив про його дітей, душі котрих досі були заставою в моторошній угоді купівлі-продажу його вірності.

Не прощаючись, Бен кинув слухавку. Юрій зостався сам.

Ніби зганяючи безсилу злість, він жбурнув телефон у вікно й, різко розвернувшись, виїхав із завулку. За кілька кварталів кинув поліцейську тачку й зник у напівтемному дворі. Украсти нову машину належало в іншому районі. Однак зробити цього йому вже не довелося. Щойно Юрій виринув біля напівпорожньої автостоянки спального району міста, поряд із ним різко пригальмувала чорна тонована автівка, добряче зачепивши його бампером.

Від удару Юрія штовхнуло вперед, він упав долілиць і, вдарившись головою об кам’яну бруківку, почав провалюватися у невагомість. Краєм свідомості уперто чіплявся за непевні обриси предметів довкола, бачив, як від чорної автівки відділилися дві пари чоловічих ніг у начищених до блиску черевиках і