Читати книгу - "Москва Ординська. Книга друга"

Звичайно, нова українська професура поки що боїться говорити правду про ті часи. Тому використовують старі московські вигадки і прийоми: вживають зайве слово, переносять висновки фіксованих подій тощо. Не будемо на це відволікатися.

Заслуга їхня уже в тому, що у своїх працях вони наводять сотні раніше приховуваних фактів, що є запорукою переосмислення історії.

Уже навесні 1480 року кримський хан Менглі–Гірей, виконуючи наказ турецького султана та договірні умови з Москвою,, наніс потужного удару по Великому Литовсько–Російському князівству та Польщі: жорстоко погромив Поділля.

Договір 1474 року, підписаний між Москвою і Кримом, був спрямований проти українського (руського) народу. Це був один із перших договорів Москви, та не останній, який мав на меті винищити український народ на рідній землі, та звільнити українську землю від українського народу. Московська влада і церква уже не вперше продавали Чингісидам своїх православних єдиновірців.

Подивіться старі карти і переконайтесь: нанести удари по Литві та Польщі Москва і Крим могли тільки через слов’янські землі українців і білорусів. То були найстрашніші роки для українського люду та його землі. Пам’ятаймо, українці, цю страхітливу істину.

Не забарився з ударом (по Новгороду) і так званий Московський князь Іван III. Уже 1481 року, маючи гарантовану підтримку Криму і Стамбула, Москва нанесла черговий, тяжкий удар по Новгороду:

«Не мог вдруг исчезнуть дух свободы в народе, который пользовался ею столько веков… Иоанн видел неудовольствие и слышал тайные жалобы Новогородцев; надежда, что вольность может воскреснуть, еще жила в их сердце… Чтобы искоренить сей опасный дух, он прибегнул к средству решительному, в 1481 году велел взять там под стражу знатных людей…, а скоро и всех главных Бояр, коих имущество, движимое и недвижимое, описали на Государя» [18, т. VI, с. 289].

За наполяганням Московського князя, Кримський хан наступного, 1482 року, наніс страшний, руйнівний удар по Києву. Російська історична наука пояснює вимогу цього удару в Кримського хана існуючим зговором Польщі з Великою Ордою, що є неправдою. І підтверджуючим фактом існування в цьому питанні Московських «доважків брехні» — є приховування Москвою архівів Литовсько–Руської держави, що дозволяє їй і сьогодні однобоко подавати і трактувати події минувшини. Тут винятків з правил робити не слід. Особливо для Москви.

«…Московська сторона енергійно наполягала на тому, щоб Менглі–Гірей… відрядив “рать” на його землі (Великого Литовсько–Руського князя і одночасно короля Польщі. — В. Б.)… Михайлу Кутузову, посланому до Криму у березні 1482 p., було наказано залишатися там, аж доки хан не виконає цих вимог; при цьому чітко окреслювався район майбутнього походу: “А как учнет царь (Менгли–Гирей) посилати рать свою в Литовскую землю, ино Михайлу говорити царю о том, чтобы послал рать свою на Подольскую землю или на Киевские места…”

Зусилля Московських дипломатів увінчалися успіхом — наприкінці серпня 1482 р. Менглі–Гірей вирушив походом на Київ. 1 вересня татари напали на місто й знищили його дощенту» [167, с. 304–305].

Ось такий страшний союз — Турції, Криму та Москви з’явився в Європі наприкінці XV століття.

І саме цей троїстий союз — Москви, Турції та Криму викликав потребу появи українського козацтва — захисника українського народу. Та про це в іншій праці.

Повертаючись до вищенаведеного цитування, пам’ятаймо, що у кінці XV століття Москва з Кримом не були паритетними сторонами. Москва була васалом Криму. Тому Іван III нічого вимагати від хана не міг — не мав права. Він слізно просив хана нанести удар по Русі. І тільки! Отож наведений текст про рівноправність сторін — звичайна забаганка московських істориків.

Із 1483 року Новгород вперше потрапив у повне підпорядкування Москви. Та Іван III ще довго добивав Новгород і його мешканців, щоб вибити з них дух свободи. Послухаємо М. М. Карамзіна:

«В 1487 году перевели из Новагорода в Владимир 50 лучших семей купеческих. В 1488 году Наместник Новогородский Яков Захарьевич, казнил и повесил многих Житых людей… и прислал в Москву более осьми тысяч Бояр, именитых граждан и купцов, получивших… (право мешкати. — В. Б.) в Владимире, Муроме, Нижнем, Переславле, Юрьеве, Ростове, Костроме; а на их земли, в Новгород, послали Москвитян, людей служивых и гостей (а це — переважно прийшлі татари. — В. Б.). Сим переселением был навеки усмирен Новгород. Остался труп, душа исчезла, иные жители, иные обычаи и нравы, свойственные Самодержавию. Иоанн в 1500 году, с согласия Митрополитова, раздал все Новогородские церковные имения в поместья Детям Боярским (Московським. — В. Б.)» [18, VI, с. 289–290].

Не дрімала в цей час і Османська імперія, отримавши відпочинок від тиску Польщі та Великого Литовсько–Руського князівства, Османи кинули головні свої військові сили на Албанію проти Скандербега, яку покорили до 1480 року. То була одна із виснажливих воєн, які вела в ті роки Туреччина.

«Руководимое Скандербегом алб(анское)… государство в течение 25 лет успешно отражало натиск тур(ецких) войск. Однако вскоре после смерти Скандербега (1468) турки сломили сопротивление албанцев и к 1479 заняли всю А(лбанию), кроме горных. областей и нескольких приморских городов, находящихся под властью Венеции» [2, т. 1, с. 385].

Стає зрозуміло, чому в 60–ті і 70–ті роки XV століття Османська імперія так наполегливо шукала союзників (сателітів) в Криму та Москві. Не забуваймо — в Криму (Бахчисараї та Кафі) знаходилися її державні і військові представники. Завдяки їм Османи оперативно впливали на Кримське ханство і Московське князівство, постійно наносячи своїми сателітами відволікаючі удари по Україні (Русі), Литві та Польщі. Що не дозволяло Великому Литовсько–Руському князівству і Польщі підтримувати своїх південно–західних сусідів. Вивчати історію Східної Європи XV–XVII століть треба в контексті дій усіх активних і пасивних учасників тих подій. Саме виходячи із цього посилу, стає зрозумілою активність Московії на західному напрямі у ці роки.

Маючи підтримку своїх сателітів (Московське князівство, Кримське ханство, Валахія, Молдова), Османська імперія продовжувала свої завоювання: «В 1514–15 турки завоевали Армению, Курдистан и Сев(ерную) Месопотамию до г. Мосула включительно. В 1516–1517 в состав Т(урции) были включены Сирия, Палестина, Египет, Хиджаз, в 1519 — часть Алжира. В 16 в. мощный османский флот контролировал почти весь Средиземноморский бассейн. В 1521 тур(ецкие) войска завоевали Белград. В Мохачской битве 1526 они нанесли тяжелое поражение венг(ерско) — чеш(ским) войскам, а затем захватили значит(ельную) часть Венг(ерского) королевства» [2, т. 26, с. 375].

В ці ж роки Московське князівство, маючи безмежну підтримку Кримського,