Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

А-Чо помовчав. Коли мули продріботіли що з милю під палючим сонцем, він запитав:

— А хіба Шеммер збирається відтяти мені голову?

Крюшо ствердно кивнув, осміхаючись.

— Це помилка, — поважно мовив А-Чо. — Я не той китаяга, якому мають відрубати голову. Я — А-Чо. Шановний суддя постановив, що я повинен відбути двадцять рогів у Новій Каледонії.

Жандарм засміявся. Ну й дивак цей китаєць: хоче обдурити гільйотину! Мули пробігли клусом через кокосовий гай і ще з півмилі берегом моря, що мерехтіло під сонцем, перш ніж А-Чо озвався знов.

— Але ж я не А-Чоу. Шановний суддя не казав, щоб відрубати голову мені.

— Та ти не бійся, — сказав Крюшо з добрим наміром утішити смертника. — Ця смерть не страшна. Раз — і все. Цс не те, що тебе повісять, а ти дригайся й кривляйся хвилин зо п’ять. Це однаково, що зарубати курча сокирою. Цюкнув його по шиї — і голова відскочила. Те саме й з людиною. Цюкнув — та й уже. Зовсім не боляче. Про біль не встигнеш і подумати. Справді, не думаєш. Раз голови катма, то й думати нічим. Гарна смерть! Отак би і я хотів померти — швидко, в одну мить! Тобі просто пощастило. Ти б міг, наприклад, захворіти на проказу й поволі гнити живцем: один палець на руці відпаде, потім другий, й далі й на ногах те ж саме. Знав я одного — ошпарився окропом. Два дні мучився, ніяк не міг померти. Послухав би ти, як він горлав, — за кілометр було чути. А тобі що! Тобі це буде за іграшку! Чик! Ніж перерубає шию — та й по всьому. Може, ніж тільки залоскоче. Хто його знає? Кому довелося цього скуштувати, назад не повернувся, не розказав, як йому було.

Ці слова здались йому страшенно дотепними, і півхвилини він душився зі сміху. Щоправда, веселість його була почасти вдавана, але він вважав за свій гуманний обов’язок підбадьорити китаягу.

— Але ж я А-Чо, — затято повторив той. — Я зовсім не хочу, щоб мені відрубали голову.

Крюшо насупився. Цей китаяга надто довго прикидається дурником.

— Я не А-Чоу… — почав було А-Чо.

— Годі! — урвав його жандарм. Він надув щоки й намагався прибрати сердитого вигляду.

— Кажу вам, я не… — знов почав А-Чо.

— Заткни пельку! — гримнув Крюшо.

По тому вони деякий час їхали мовчки. Від Папіїті[15] до Атімаоно було двадцять миль, і коли китаяга знов відважився заговорити, вони вже проїхали половину тієї відстані.

— Я бачив вас у залі суду, коли шановний суддя розглядав нашу справу, — почав він, — Так от. Адже ви пам’ятаєте А-Чоу, що його голову мають відрубати. Пригадуєте — А-Чоу був високий чоловік! А тепер погляньте на мене.

А-Чо враз став на ноги, і Крюшо побачив, що той справді низький на зріст. В ту ж мить у його пам’яті виник А-Чоу — справді, то був високий китаяга. Всі китаяги здавались жандармові схожими один на одного. Всі однакові на виду. Але високий зріст від низького він все-таки був спроможний відрізнити і зрозумів, що біля нього сидить не та людина. Він сильно натяг віжки, мули враз зупинилися, аж дишло вистромилось поперед них, підтягши угору хомути.

— Ви бачите, сталася помилка, — мовив А-Чо, чемно всміхаючись.

Та Крюшо думав своє. Він уже пожалкував, що зупинив візок. Про помилку судді він нічого не знав і не міг збагнути, в чому тут притичина. Він запевно знав одне: йому передали цього китаягу, щоб він одвіз його до Атімаоно, і треба будь-що його доправити. Хай це навіть і не той в’язень, хай, йому дарма. Зітнуть голову? Але ні він зрештою китаяга, а що таке, власне, китаяга? А може, тут усе гаразд, немає ніякої помилки? Хіба він знає, Що на думці в начальства? їді видніше. Хто він, власне, такий, що береться думати за начальство? Одного разу — це було цуже давно — він уже спробував подумати. Сержант сказав йому тоді: «Крюшо, ти йолоп! І що скорше ти збагнеш це, то краще для тебе. Твоє діло не думати, а слухатись, а думати — це справа старших». Він аж скривився і досади, згадавши про той випадок. До того ж якщо він повернеться в Папіїті, страта в Атімаоно затримається, а коли виявиться, що він зробив невлад, то йому добре перепаде від сержанта, котрий чекає на в’язня. А перед тим йому ще вичитають і в Папіїті.

Крюшо стьобнув мулів батогом, і візок рушив далі. Він глянув на годинника. І так уже запізнилися на півгодини, і сержант лаятиметься. Він погнав мулів швидше. І що більше А-Чо говорив про помилку, то впертішим ставав Крюшо. Упевненість, що він везе не того в’язня, аж ніяк не поліпшила настрій. Адже помилився не він, отже, діючи неправильно, він діє за правилами. Він ладен був спровадити на той світ хоч і цілий десяток невинних китаяг, аби тільки не навернути на себе сержантського гніву.

Що ж до А-Чо, то йому, коли жандарм оперіщив його по голові пужалном і гримнув, щоб він заткнув пельку, залишалось тільки мовчати. Решту цієї довжелезної дороги вони проїхали мовчки. А-Чо міркував над дивними вчинками чужоземних дияволів. їх зовсім неможливо збагнути. Те, що вони збиралися зробити з ним, було в одни лад з усіма їхніми діями. Спершу вони звинуватили и убивстві п’ятьох зовсім не причетних до цього людей, а тепер збираються відтяти голову одному з цих невинних, якого навіть вони, хоч які нетямучі, присудили тільки до двадцяти років каторги. І він анічогісінько не міг вдіяти. Він міг лише покірно чекати ухвали цих володарів життя. На одну мить А-Чо пойняв страх, і його тіло нарилося холодніш потом, але він швидко переборов себе. Нін силкувався скоритись долі, пригадуючи й повторюючи деякі вислови з «Їнь Чі Вень» («Трактат про супокійне ниття»), та даремно: з думки не йшов омріяний садок роздумів і спочинку; А-Чо ніяк не міг зосередитись, і арешті він поплив за течією мрії і опинився у своєму садочку, слухаючи дзеленькіт розвішаних на деревах дзвоників. І о диво! Замріявшись, він раптом пригадав і повторив про себе кілька висловів із «Трактату про супокійне життя».

Заглиблений у свої приємні роздуми, А-Чо опам’ятався ліпне тоді, коли вони прибули в Атімаоно. Мули спинилися