Читати книгу - "Фауст"

шлемо.

Ми відшумлюємо шуму, ми відгромлюємо грому,

Стосоткротною луною кожен голос оддамо.

Третя частина хору

Ми, сестрички, моторніші, побіжімо ручаями,

Нас бо надять, нас бо ваблять дальні пагорби квітучі;

Поллємося далі й далі, пов'ємося закрутками,

Все лугами-морогами до садів та до осель,

Там, де пишні кипариси гінко в небо піднялися

Понад берег, понад води, понад весь той круговид.

Четверта частина хору

Ви гуляйте всі, де знайте; ми ж окриєм шумним роєм

Горб, де лози виноградні повилися по тичках;

Там щоднини й щогодини видно працю винороба,

Клопотання ревне й щире за непевний урожай.

Він копає, він сапає, підгортає, в'яже, ріже,

Всіх богів о поміч молить, бога сонця більше всіх.

Тільки Вакх розкошолюбний про слугу свого не дбає,

Все лежить у холодочку, з фавном грається малим.

Щоби мрій йому навіять і приємно захмелити,

Досить є для нього завше у міхах, глеках, у кінвах,

Справа й зліва в темних гротах узапасено навік…

Всі ж боги тим часом добрі, а найпаче Феб пресвітлий,

Віють, гріють, поять, живлять ягід кетяги рясні;

Де винар трудився тихий, там стоїть веселий гамір,

Серед лоззя, поміж листям всюди чути жвавий шелест,

Скрип кошів, бряжчання відер і крехтання повних нош:

Все те йде в велику кадку, до давильників під ноги,

Свіжі, чисті виногрона топчуть потоптом вони;

З ягід чавлених струмує, аж шумує сік п'янкий.

Ось озвалися кімвали, мідні вдарили литаври —

Бо з містерій вже свавільно розповився Діоніс:

З козлоногами танцює, з козлоніжками дрібцює,

А між ними репетує ще й Сіленів довго вух…

Всюди ратиці зухвалі без жалю пристойність топчуть,

Заморочується розум, вуха ревнява глушить.

Голова й живіт вже повні, а п'яниць до чарки тягне,

А як хто й не втратив тями — лиш посилює гармидер;

Щоб налить вина нового, спорожняй старі міхи!

Заслона спадає.

Ф о р к і а д а випростовується велетенськи на передньому коні, сходить із котурнів, відслоняє маску й покривало і являється у вигляді Мефістофеля, щоб у разі потреби витлумачити п'єсу в епілозі.[103]

Дія четверта

Верхогір'я

Стрімчасті шпилі. До них надпливає хмара і спускається на виступі скелі, з неї виходить Фауст.

Фауст

Вбачаючи внизу пустельні урвища,

Ступаю я на верхогір'я бережно,

Пустивши хмару-птицю, що так лагідно

Несла мене широкими просторами.

Вона від мене звільна відділяється

І на схід сонця лине в даль, клубочучись,

За нею вслід мій зір біжить захоплено.

Пливе вона, хвилюється, міняється,

Формується, стає чудовим видивом:

На сонячній перині спочиваючи,

Жона якась ввижається божественна;

Юнона то, чи Леда, чи Гелена там

Чарує око вродою величною?

Ой леле! Образ тане, розпливається,

Зливається з верхів'ями далекими,

Великий смисл минущих днів нагадує.

А вколо мене віє світле марево,

Леліє, прохолодою голублячи,

І легко, й плавно вгору підіймається

І там стає новим знадливим образом

Великого, святого блага юності…

Скарби мойого серця прокидаються,

Любов Аврори згадую окрилено

І перший милий погляд, ледве вловлений,

Що згодом засліпив усіх клейнодів блиск,

Душевною красою любо сяючи,

Видіння те в ефір ясний здіймається

Й несе з собою краще все, що є в мені.

На гору ступає чобіт-скорохід, за ним другий. Із них зіходить Мефістофель. Чоботи крокують далі.

Мефістофель

Оце махнули те, що треба!

Але скажи, навіщо ти

Якраз сюди спустився з неба,

В ці звори, повні жахоти?

Я добре знаю урвище це скельне —

Було тут спервовіку дно пекельне.

Фауст

Тобі казок ніколи не бракує,

Але мені безглуздя не смакує.

Мефістофель

(поважно)

Коли Господь — за віщо, не питай —

Нас вигнав з неба в глиб, у земні надра,

Де, з центру розогнівши, з краю в край

Розбурхано палає вічна ватра, —

Жилося нам не дуже зручно, звісно:

І гаряче, і боляче, і тісно.

Давай чорти тут кашлять, дмухать, хукать,

Хропти, сопти, з усеї сили пукать,

Аж сіркою все пекло засмерділо;

Ото був газ! Несосвітенне діло!

З усіх усюдів так і напира, —

Потріскалась гладка земна кора,

Все обернулось догори ногами,

Спід верхом став, горами стали ями.

Так деякі учені — круть і верть —

В теоріях все ставлять шкереберть.

Як ми звільнились з темного затвору

І вирвались на свіжий дух, нагору —

Все це була велика таїна,

Пізніш людям відкрилася вона.(Ефес. 6, 12)

Фауст

Вдивляючись в громаду гір німу,

Я не питаю: звідки? і чому?

Природа, що сама себе створила,

І землю всім, що є на ній, укрила,

Звела шпилі і вирила яри,

Поставила тут гору до гори,

Там пагорби, вже лагідніші схили,

А там долини тихі їх змінили…

Радіє мати всім — і все то те

Без вибухів собі росте й цвіте.

Мефістофель

Куди ж тобі! Усе тут ясно вам!

Мене не вчи, я був при тому сам.

Я бачив сам той полох і той колот,

Коли вогонь з безодні плив, як плав,

Коли Молоха невловимий молот,

Куючи гори, скелі роздробляв.[104]

Ще й досі видно всюди каменюки,

А поспитай — хто кинув їх туди?

Хоч як учені бралися на штуки,

Але, на стид і сором для науки,

Не довели нічого їх труди.

І тільки прості темні люди

Збагнули істину давно;

Ті твердо знають: все це чудо,

І чортом зроблене воно.

Покаже всякий вам скиталець

Тут чортів міст і чортів палець.

Фауст

Цікаво справді нам постерегти,

Як на природу дивляться чорти.

Мефістофель

А як би ми на неї ще дивились?

Тут головне, що ми їй прислужились.

Чорти — народ, на все велике здібний,

їм скрізь давай розгардіяш подібний.

Але невже на обширі земному

Ти не знайшов принадності ні в чому?

Відкрили ж бо тобі оці висоти

«Земні царства і їхні всі пишноти». (Матв. 4)[105]

Але тебе нелегко вдовольнить,

Либонь, тобі нічого й не кортить?

Фауст

О, маю я велику мрію!

Вгадай, яку.

Мефістофель

Та це я вмію.

Побудувать собі столицю,

Міщанам клітку-годівницю;

Тісні в ній вулички й домки,

Базар, капуста, буряки,

Різниці й ятки, сало й м'ясо,

Де мухи в'ються роєм ласо,

І скрізь по городу всі дні

Багато смороду й крутні.

Там площі й вулиці широкі,