Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

Постать полковника Петра Дяченка в моїй духовій пам'яті поєднується із двома історичними нашими героями, а саме [Іваном Богуном та] кошовим Іваном Сірком із "Савур-могили", — коли полковник П. Дяченко виїздив на коні на котрусь із херсонських могил, вдивляючись у степ, як також і з незабутньої атаки в бою за Вознесенське.

Діялося це раннім ранком весняного квітневого дня 1920 року (15 квітня. — Ред.). Він лежав хворий на тиф у критому фургоні… Команду полком перебрав поручник [Карліс] Броже. Скупчення наших військ обстрілювали червоні з гармат і кулеметів із двох бронепотягів залізничного шляху м. Вознесенського. Лавою — за підтримки сильного кулеметного вогню — наступала школа червоних командирів у силі 250 бійців.

Наша піхота через брак набоїв мовчить — залягла, чекаючи ворога, щоб кинутись в атаку на багнети… Пару днів перед тим кіннота віддала всі набої піхоті, залишаючи собі по 3–5 штук (як казали, для себе), але вони вистріляні напередодні…

Наш бойовий одчайдух Петро Первухин ходить між кіннотниками і благає [дати] хоч по пару патронів до кулеметів. Він учора вистріляв усі: залігши у скирті соломи, підпустив ворожу лаву на приціл і розстріляв її… [Чути] його слізне благання:

— Хлопці, дайте! Дайте хоч по одному! Я їх, сучих синів, — у могилу! А то мій кулемет, клятий, як нема набоїв, — не стріляє!

Дві сотні чорношличників повів був поручник Броже в атаку та мусів повернутись під сильним вогнем бронепотягів і кулеметного вогню лави школи червоних командирів. Один козак 3-ї сотні на прізвище, здається, Бандура — співак, сміхун, улюбленець полку — тяжко поранений, куля засіла в черепі над лобом… Із жалю за ним нас пройняло нестямною жагою відплати… Повідомили про це хворого командира. І ось він з допомогою двох козаків злазить із воза та каже подати коня… За допомогою козаків сідає і, не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед.

Козацтво мов вихор за ним. У цей час наш гармаш останніми двома набоями знешкоджує один бронепотяг, а другий — подався за закрут.

Лава червоних командирів не стямилась, як наша кіннота, наче шуліки, влетіла, проскочивши лаву і з середини, і з боків, і розпочала криваве весілля…

Наймолодший із трьох братів Галайденків, мій ровесник, Нестор, оббризканий кров'ю, витирає шаблю. На запит побратимів, скільки поклав голів, скромно, з усміхненим обличчям, схожим на дівоче, відповідає:

— А хто його знає. Рахував до 18, а далі надокучило!

Ця одчайдушна атака Чорних запорожців на чолі зі своїм командиром відкрила дорогу до Вознесенського. Свідками нашої перемоги — щоб переказати своїм — залишилося поле, вкрите, наче снопами, відділом школи червоних командирів. Живим з них ніхто не лишився.

Треба визнати: вмирали вони з вояцьким завзяттям. Потім, по всьому, козаки на руках поклали хворого командира на віз спочивати й видужувати… Відтоді він у моїй пам'яті поєднується з кошовим Сірком.

Коли ж дивлюся на картину М[иколи] Івасюка "Богун під Берестечком", перед моїми очима постає майже тотожна картина бою влітку [28 серпня] 1920 року під Бурштином. Тоді був тяжко поранений наш командир полковник П. Дяченко. Я був між тими, що виносили його, пораненого, з поля бою. Атака була через торфовище і сіножаті, порізані ровами для спливу води. За цією рівниною проти нас яких кілометр-півтора гостинцем панічно відступає ворог. У ровах при гостинці кулеметним та гарматним вогнем червоні прикривають свій відступ.

Полк Чорних запорожців має завдання фланговою атакою перейняти тих, що відступають, і не дати можливості втекти ворожому обозові, повному зброї та іншого військового приладдя, якого нам дошкульно бракує. Наш командир полку з піднятою шаблею, не оглядаючись, мчить на своєму бистроногому коні…

Його кінь легко бере перешкоди через рови. Не всі коні нашої кінноти брали перешкоди, тому мала кількість козаків, яких коні були треновані, встигали за своїм полковником. Ворог (від нас уже яких півкілометра) панічно втікає і посилено відстрілюється. А полковник П. Дяченко сам уже недалеко гостинця мчить на ворога…

Раптом бачимо — він упав з коня… Кінь із розгону далі галопує у сторону ворога. Нас декілька, чиї коні найпрудкіші, доскочили до свого полковника… Один із козаків, здається Варвянський чи Микита Кирієвський, соловейко полку із профілем [Миколи] Гоголя, погнався за конем і на віддалі сотні метрів від червоних ловить його…

Ворожі кулеметники, напевно, бачили наше замішання, [але] перестали стріляти, рятуючись утечею, а одна серія їхнього кулемета могла зробити з нас купу трупів — ми ж були як на долоні… Нас, козаків, було, може, з вісім, спішимо, беремо командира на руки і виносимо з поля бою, я веду за поводи вільних коней спішених козаків…

Недалеко від пагорбка, за яким ми могли би бути невидимі ворогам, падає з гуком вороже стрільно — на який метр-два від самої середини нашої групи… Я, ведучи коней за поводи, був декілька метрів позаду… Курява і дим закрили перед моїми очима групу з командиром. Моїх коней і мене обсипало грудками землі. Серце тьохнуло… Думаю: "Оце і по всьому…"

Пилюка розсівається, бачу: всі лежать… Підходжу — раптом усі встають, беруть на руки командира… Він, попри поранення (розторощення стегнової кістки), посміхається й каже:

— А дулю!

Таким був цей новітній запорожець, полковник Петро Дяченко.

Та на цьому пригоди того дня не скінчилися. Принесли ми пораненого командира до першої із краю нової хати під зеленою бляхою і поклали під грушею, що росла біля клуні проти хати. Один із козаків у ногах біля командира розправляє покриття, решта відійшли мовчки і сіли на призьбі під хатою, чекаючи на санітарний фургон.

За кілька хвилин козак, що лишився при раненому полковникові, кличе нас помогти перенести його в тінь від груші, бо йому сонце б'є в очі… По кругу стовбура пересовуємо його в тінь і відходимо на старе місце під хатою. Раптом чуємо завивання в наш бік ворожої гранати. З досвіду кожний відчув, що стрільно впаде десь близько — або за нами, або перед нами…

І ось: вюу-чах!..

Граната вривається під корінь груші…

Мить жаського чекання…

Груша затріпотіла якось смертельно…

Але хвилина-друга минає — довгі як вічність, а вибуху немає.

Граната не вибухла…

Лише при корені стовбура завирував жмут землі та трісок