Читати книгу - "Необхідні речі"

Вона спробувала ще раз, наполегливіше, зосередивши всю волю на тому, щоб змусити пальці зімкнутися на желатиновій пігулці. У нагороду отримала ледь помітний рух і спалах болю. Більше нічого. Поллі стиха простогнала від болю й роздратування.

– Поллі? – Голос Нетті з підніжжя сходів звучав стурбовано. Жителі Касл-Рока, можливо, і вважають Нетті розсіяною, але коли стосувалося мінливостей болячки Поллі, від тієї розсіяності й сліду не лишалося. Нетті пропрацювала в неї вдома надто довго, щоб її можна було обманути… і ще вона надто сильно її любить. – Поллі, з тобою точно все добре?

– Уже спускаюся, дорогенька! – озвалася вона вниз, намагаючись надати голосу жвавості й веселості. Прибравши руку зі скляної миски й схиливши над нею голову, вона подумала: «Господи Боже, тільки б вона зараз не зайшла. Тільки б не побачила мене в такому стані».

Вона опустила обличчя в миску, ніби спраглий собака, й висолопила язика. Біль, сором, жах і, щонайбільше, темна депресія, бордово-сірі барви, охопили її. Вона притисла язиком одну капсулу, доки та не прилипла. Поллі потягнула її собі в рот, тепер не як собака, а як мурахоїд, що глитає смачну закуску, і проковтнула.

Поки пігулка долала короткий і сутужний шлях по стравоходу, Поллі знов подумала: «Я б усе віддала, щоб від цього звільнитися. Що завгодно, будь-що».

4

Г’ю Прістові тепер рідко снилися сни. Останнім часом він не стільки засинав, скільки непритомнів. Але минулої ночі йому снився такий сон, що перша кляса. Сон розповів йому все, що треба було знати, і все, що потрібно робити.

У сні він сидів за кухонним столом, пив пиво й дивився якусь телевікторину під назвою «Розпродаж століття». Там роздавали те, що він бачив у тій крамниці, «Необхідні речі». А ще у всіх учасників кровило з вух і з кутиків очей. А ще вони сміялися, але мали нажаханий вигляд.

В одну мить його почав кликати якийсь приглушений голос:

– Г’ю! Г’ю! Випусти мене, Г’ю!

Він долинав із шафи. Г’ю підійшов і відчинив її, з готовністю пришибнути, хто б звідти не виліз. Але нікого не було, лише звична веремія з черевиків, шарфів, пальт, риболовецьких снастей і його двох дробовиків.

– Г’ю!

Він підвів голову, бо голос долинав із полиці.

То був лисячий хвіст. Лисячий хвіст балакав. І Г’ю одразу впізнав той голос. То був голос Ліленда Ґонта. Він дістав хвіст, знову відкриваючи для себе його м’яку ніжність, текстуру, що трохи скидалася на шовк, трохи на шерсть, а насправді не була схожа ні на що, а лише на саму себе.

– Дякую, Г’ю, – сказав лисячий хвіст. – Тут дуже сперте повітря. А ще ви на тій полиці лишили стару люльку. Реально смердить. Фу!

– Ви хочете в якесь інше місце? – запитав Г’ю. Він відчував себе якось по-дурному, розмовляючи з лисячим хвостом, навіть уві сні.

– Ні, я вже звикаю. Але я мушу з вами побесідувати. Ви маєте дещо зробити, пам’ятаєте? Ви пообіцяли.

– Психована Нетті, – погодився він. – Маю розіграти Психовану Нетті.

– Саме так, – підтвердив лисячий хвіст. – І це треба зробити, як тільки прокинетеся. Тому слухайте.

Г’ю послухав.

Хвіст розповів йому, що в Нетті нікого не буде вдома, лише пес, але тепер, коли Г’ю був на місці, він вирішив, що буде розумно постукати. Так він і вчинив. Зсередини почув, як по дерев’яній підлозі спрожога клацають кігті, але більше нічого. Він постукав знову, просто задля безпеки. З іншого боку дверей почувся єдиний суворий гавк.

– Рейдер? – запитав Г’ю. Лисячий хвіст розповів, що саме так звуть собаку. Г’ю подумав, що це непогане ім’я, навіть якщо його вигадала звихнена жінка.

Із-за дверей ще раз гавкнув собака, цього разу не так суворо, як уперше.

Г’ю дістав із нагрудної кишені картатої мисливської куртки кільце з ключами й роздивився його. Та зв’язка в нього вже давно, і він уже й не пригадував, що робить той чи інший ключ. Але чотири з них були відмичками, які можна легко відрізнити за довгими вістрями, і саме ці йому й були потрібні.

Г’ю ще трохи роззирнувся, побачив, що на вулиці ні душі, як і тоді, коли він приїхав, і почав пробувати один ключ за іншим.

5

Коли Нетті побачила бліде запухле обличчя й вимучені очі Поллі, то власні страхи, що дорогою сюди гризли її гострими зубами гризунів, забулися. Їй навіть не довелося дивитися на долоні Поллі, які досі трималися на рівні талії (боліло немилосердно, якщо опустити їх висіти), щоб зрозуміти, як вона почувається.

Лазанья безцеремонно приземлилася на стіл біля підніжжя сходів. Якби каструля полетіла на підлогу, Нетті й оком не моргнула б. Нервова жінка, яку Касл-Рок звик бачити на своїх вулицях, жінка, що мала вигляд, наче вона крадеться геть від якоїсь огидної витівки, навіть якщо просто йде на пошту, – тут цієї жінки не було. Тут була інша Нетті. Нетті Поллі Чалмерз.

– Ходімо, – скомандувала вона. – У вітальню. Я принесу терморукавички.

– Нетті, у мене все добре, – ледве вимовила Поллі. – Щойно прийняла таблетку, за кілька хвилин точно…

Але Нетті вже підхопила її рукою й повела у вітальню.

– Що сталося? Ти на них заснула напевно, так?

– Ні, це мене би пробудило. Просто… – Поллі засміялася. Сміх був слабкий, здавлений. – …це просто біль. Я знала, що сьогодні буде зле, але навіть не уявляла наскільки. А терморукавички не допомагають.

– Іноді допомагають. Сама знаєш, що іноді допомагають. Тепер просто посидь.

Тон Нетті був безапеляційний. Вона не відступила від Поллі, доки та не всілася в м’якому кріслі. Тоді рушила у ванну кімнату внизу, щоб узяти терморукавички. Поллі перестала ними користуватися ще рік тому, але Нетті ставилася до них із глибокою, ледь не забобонною шанобливістю. Алан якось назвав їх Неттіною версією курячого бульйону, і вони вдвох посміялися.

Поллі сиділа на кріслі, руки лежали на бильцях, ніби колоди викинутого на берег сплавного лісу, а сама вона з пожаданням дивилася на диван, на якому вони з Аланом кохались у п’ятницю. Тоді руки аніскілечки не боліли, і, здавалося, то було тисячу років тому. Вона подумала, що задоволення, яким би глибоким не було, насправді примарна, ефемерна річ. Можливо, любов і крутить планетою, але Поллі була переконана, що всесвіт на гігантській скляній осі крутять лементи важко поранених і серйозно хворих.

«Дурний ти диван, – подумала вона. – Дурний порожній диван, яка з тебе зараз користь?»

Нетті повернулася з терморукавичками. Вони були схожі на підбиті ватою горнешники, об’єднані ізольованим електричним дротом. З