Читати книгу - "Вічний календар"

Назрі-бей відрапортував міністру про лінію оборони, утримувану його полком. Енвер-паша роздивлявся в бінокль митницькі поля, ковзаючи поглядом по дахах крайніх хат. Під час інспекції паша нагородив Військовою медаллю Ахмета з Боснії, Велі з Кони, Мустафу з Перґамону, Палабиїка з Касері й Кадіра з Алає за знищення російських кавалеристів-розвідників, які нещодавно напоролися на турецьку засаду. Дорогою назад до Язлівця автомобіль паші обігнав Кюбата, двічі посигналивши, щоби той поступився дорогою. Наступного дня вузькоколійною залізницею підвезли два німецькі аеростати. На полотні, за триста метрів від офіцерських покоїв, прикрашених сосновими гілками, стояла платформа з аеростатами та будівельними матеріалами. Підрозділ Назрі-бея мав допомогти під час запуску.

Два дні німецькі інструктори навчали турків, із якою послідовністю готувати аеростат до наповнення воднем, а потім, коли величезна куля здійматиметься вгору, яким способом підтримувати її спеціальними шнурками. З обох боків у запуску брало участь не менше сорока вояків. Потрібно також було визначити напрямок вітру й переконатися, що величезний заячий хвіст, припасований до аеростата, зможе керувати напрямом польоту. У кошику на одну або двох осіб усе було облаштовано для візуальної розвідки та фотографування. Аеростати поволі пливли за ворожими позиціями, наче грозові хмари. Така швидкість якнайкраще пасувала для точного фотографування й нанесення на мапи всіх ворожих укріплень чи артилерійських бойових підрозділів. Зазвичай аеростати разом зі спостерігачами в кошику були улюбленими мішенями авіаторів. На кошиках аеростатів встановлювалися кулемети для відповіді на можливий напад у повітрі, але від точного потрапляння рідкого фосфору, яким стріляли з літаків, жоден аеростат не був застрахований. Навпаки — вони спалахували. Великою кількістю бойових вильотів не міг би похвалитися жоден екіпаж. Їм видавали парашути на випадок атаки ворожої авіації. Одна рота Назрі-бея пройшла інструктаж і настав день, коли австрійці вирішили випробувати аеростат. На рівнинному полі над Стрипою сорок вояків розгортали брезент, пробували накачувати аеростат воднем. Перші польоти над митницькими полями запланували через тиждень. Назрі-бей на час підготовки аеростата поселився з австрійськими офіцерами в облаштованому шанці. Попереду командного пункту відкривалися простори, перемежовані лісами й пагорбами. Австрійці вирішили на Покрову запустити перший аеростат. Їхня авіація доповідала, що в найближчих населених пунктах на язловецькому напрямку — Митниці, Джурині, Ягільниці й Чорткові — помітна передислокація військ. Аеростат мав пролетіти над лінією фронту, аби підтвердити активність росіян. Поруч із австрійськими шанцями, заповненими піхотинцями, підрозділ Назрі-бея почувався наче безпечніше. І хоча турецькі й австрійські штаби узгодили спільні дії на випадок ворожого наступу, а між піхотинцями, артилеристами та інтендантськими службами провели наради — все одно нервозність і страх першого бою непокоїв кожного солдата. Після інспекції Енвера-паші і його розмови з офіцерами дивізії в Язлівцях майорові здалося, що навіть генералісимуса не зовсім посвятили в реальний стан справ.

Майор щовечора перед сном обходив шанці, перевіряючи варту.

«Звідки?» — запитав Назрі-бей смаглявого вояка, що заступив на варту спостерігачем.

«З Боснії».

«А з якого міста?»

«Із села з-під Сараєво, пане майоре», — відрапортував Ахмет.

За три століття до народження Назрі-бея Іван Баревич, син Гриця з Митниці, переїхав із Сараєво до Стамбула, започаткувавши рід, з якого походив майор. У родинних переказах Назрі-бея Боснія згадувалася. Майор Назрі-бей одного разу дивився в бінокль, промацував очима кожен пагорб російських позицій, роздивляючись Митницю, спіймав себе на дивному відчутті, що усе це він уже колись бачив: польову дорогу, вдалині вершок церкви, брунатні стріхи селянських хат і навіть бузковий гай, що розрісся посеред поля й заходив на російські позиції. Попросив помічника принести топографічну мапу, на якій були детально нанесені найближчі селища, річки, пагорби й висоти. Неприступні висоти навколо Язлівця переходили ближче до Митниці в пологу рівнину, прориту рівчаками потічків і невеличкими озерцями. Далі селище прив’язувалося двома вулицями до язловецького поля. Назрі-бей вийшов із облаштованого офіцерського шанцю — і знову прикипів до бінокля. Пояснити собі це майор ніяк не міг. Можливо, пам’ять Івана Баревича скипіла в Назрі-беєві неточними тьмяними імпульсами. Він дивився в бінокль, і щось від цього незнаного й ніколи небаченого пейзажу сіпнулося в нім, наче набухла кров’ю жилка на скроні. Переживши зі своїм полком зиму, Назрі-бей загине під час першої російської атаки. На нього та ще кількох солдатів упадуть авіаційні бомби. Ближче до Стрипи, за другою лінією австрійської оборони турки вириють одну широку яму, куди поспіхом поховають загиблих. Місце позначать зеленим півмісяцем. На прямокутній дошці випишуть слова арабською в’яззю, які пишуться в таких випадках.

Кюбат переживе першу атаку в Язлівцях і встигне написати додому лист, у якому розповість, що місцеві жінки тут, де він служить, ходять у чоботах і без трусів, а очі в них — голубі й зелені.

Узимку 1916 року Митницю накрили сніги, схожі на навоскований білий папір. Такі білі й блискучі, аж очі виїдало. Митницькі старожили казали, що за їхньої пам’яті такого не було. Але хто б довірився їхній пам’яті? Морози протрималися до березня. У перемерзлій до дна Джуринці виднілася нерухома риба. Діти розчищали від снігу поверхню річки й роздивлялися під кригою мертвих, як їм здавалося, карасів. Тоді митницькі ходили на Джуринку. Довбали закаменілий лід, щоб порятувати рибу, бо як навесні дотягнуть до першої зеленини? За два роки війни навчилися жити на лободі й рибі, а здебільшого впроголодь.

Великі сніги паралізували шляхи військових комунікацій, перекрили залізничні колії й автомобільні дороги. Військо мерзло. Переживали тріскучий мороз по селянських хатах і мурованих міських будинках. Російські потяги з кожухами застрягли під Тернополем.

Австрійці підвезли теплий одяг завчасно, але забули про дві турецькі дивізії. Лазарети по обидва боки фронту були переповнені обмороженими солдатами, особливо тими, кому, на їхнє нещастя, доводилося чергувати в холодних шанцях.

У зимові місяці над галицькими полями запанувала тиша. Лінія війни протягнулася суцільним фронтом від Волині до Буковини. А Митниця, Язлівці й Чортків уміщалися в кількох сантиметрах на штабних мапах обох ворожих армій. І поки тривала зима — ці засніжені кілька сантиметрів нічим особливим із погляду військової тактики не відзначалися. Вояки пострілювали один в одного, інколи влаштовували кавалерійські рейди вглиб супротивника, а деколи лупили з гармат. Хоча таке траплялося нечасто, і якби не