Читати книгу - "Червоно-чорне"

Але вороги пробували зламати дух цього борця також іншими методами: його багато разів вивозили з концтабору в Україну, де показували „потьомкінські села“ та „щасливе життя України“, що було багато разів знівечене голодом, який совєтська влада планово створювала як зброю для поневоленого народу.

Йому у цих поїздках обіцяли всі блага спокійного життя, професорську посаду у Києві та повне забезпечення: тільки підпишись під закликом до українського народу з осудженням ідей націоналізму, засуди боротьбу за вільну Україну! Але Горбовий незмінно вибирав повернення до концтабору, а не зраду.

Володимир Горбовий був із чистої сталі: його неможливо було зігнути та примусити схилитися перед ворогами.

Тому його й добили: після 25 років концтаборів та в’язниць його було заслано на голодне життя без елементарних людських умов існування; йому також було відмовлено у виїзді до сина в Чехословаччину».

А англієць Джеральд Брук, який відбував радянське ув’язнення, зазначив про Горбового: «це людина-велетень Духу, яку кожен мусить шанувати і наслідувати...».

Свободу Володимир Горбовий побачив аж у 1972 році. Проте, скористати нею не зміг — 73-літньому чоловікові, втомленому польськими, німецькими та радянськими ув’язненнями було відмовлено у нарахуванні пенсії та вироблененні паспорта. Горбового було позбавлено житла й проти нього було натравлено оточення, що часто закінчувалось фізичними порахунками з боку психічно недужого сусіда. Єдиною допомогою відомому юристові та діячеві націоналістичного руху стала старенька самотня жінка з Долини — Аделя Семків, яка надала Горбовому житло й підтримувала його до кінця життя.

Вона була й свідком останньої розмови Горбового з полковником КДБ, який відвідав політв’язня за два місяці до смерті. Вкінці розмови кадебіст запитав:

— Якби вам вернулись молоді роки, яким шляхом пішли б?

— Пішов би тими самими дорогами, — була відповідь Горбового.

В останні роки свого життя Володимир Горбовий писав автобіографічний нарис «Погода совісті», який таємно передав до Проводу Організації. В кінці він підсумував своє життя: «Звичайно, я здаю собі справу з того, куди занесла мене лиха доля і що жде мене за оцю щиру і совісну сповідь. Однак, я йду спокійно на зустріч черговій мороці. Адже я все відстоював священні ідеали істини і людяності. Не раз проходив щелепи холодних тюрем і навіжених таборів, чув про божевільні заклади для здорових людей. Я бачив кошмарні сцени глузування і знущання з людської гідності. Інтуїтивно відчував подих тих щелеп. Вони наводили на мене жах і страх. Все ж таки я не тратив надії і уповав на вищу силу. В житті я нічим не противився. Чинив лише те, що вимагала від мене доля мого народу. Я радий, що мій народ правильно зрозумів мої почини і мої дії, та оцінив їх згідно з моїми заслугами.

Дякую моєму суспільству за прихильне відношення до мене. Дякую людям доброї волі за їх допомогу, яка придалася мені в скрутному положенні.

Дякую шановній Аделі Степанівні Семків, яка одинока пішла мені назустріч, відвела мені теплий куток в своїй хаті і щиро опікувалася мною.

Хай живе самостійна Україна».

Воно родилося, як горіла земля. Як очі вигризав спалений порох гранат, а український гармаш не маючи набоїв, виривав гарматний замок і кидав його в криницю, щоб не дати ворогові; як стрілець ховав у стріху рушницю і натискав руками на своє зранене серце.

Тоді ми побачили світ. Спочатку ми не могли зрозуміти, за що чужинці женуть наших батьків і братів за колючі дроти та саджають у тюрми; навіщо руйнують багнетами наше майно... Чому сум встеляє наші села і поля від Тиси, Дністра до Дніпра і Дінця?

Ми питали заплаканих матерів, за що мучать батьків і братів? А матері шепотом відповідали, що за Перший листопад, за 22-ге січня, за те, що цих дат вони не в силі були оборонити...

Ми росли, думали, вчилися, де могли й як могли, та виробляли в собі почуття обов’язку боронити все наше рідне. Ми готувалися прогнати з нашої землі чужинців, тих, які потоптали нашу свободу, наші святині й дорогі нам дати. Нашою метою — було світло свободи! Ми не лякалися нікого і нічого, горіли вогнем сильнішим від пекельного. Ми плекали в собі твердість, твердішу за неволю і тому її не боялися.

Змучені батьки з гордістю говорили, що найкраще покоління нашого народу — це те, котре родилося і росло під звуки гармат визвольних змагань.

А ворог лютував і скаженів. Він заповняв нами тюрми і концентраційні табори. Лякаючись сонця й українського дня, він розстрілював і вішав на шибеницях наших хлопців ночами. Борці за правду вмирали і творили легенди, які квітчали наше давнє і ближче минуле. Дух борця своїм огнем пік раба, заставляв його бути собою, а не лакеєм Варшави і Москви. Живуча наша правда почала голосніше промовляти до тих земляків, що їм намул неволі й чужий дух всяк у їхню душу: